Читати книгу - "Українські казки"

Тоді соловейко каже:

— Тепер я дізнався, що ти дурний чоловік. Усі мої поради пішли марно. Ти шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Ти повірив балачці, що не схожа на правду! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися перлина?

Та й полетів собі.

Кому зозуля накувала?

Було собі два чоловіки: Тарас і Кузьма. Жили вони сусідами. У кожного був гарний садок і город, що межували поміж собою. От якось по весні був ясний теплий день. Повиходили обидва сусіди у садок погрітися на осонні, потинялися садочком та й полягали під сонцем. Один ліг і, щоб геть зовсім байдики не бити, дме собі потроху у квітку на огірковій огудині, що якраз трапилася під ніс.

Другий ліг навзнаки, позирає собі в небо та думку гадає; а далі давай лічити ластівок, що так собі й снують попід небесами — от-от черкнуть крилом хмару. Став чоловік гадати, як це ластівка може літати так прудко і так звивисто, а не так, як ото ворона або галка — прямо та тихо?

Довго вони так лежали собі мовчки, не чуючи один одного, як звідки не візьмися зозуля — прилетіла та й сіла на вербі, якраз на межі, й почала кувати. От і є нова забавка! Зараз і той, і другий запитали у зозулі:

— Зозуленько, зозуленько, скільки я літ житиму на світі?

Накувала зозуля аж п'ятдесят раз. Зраділи обидва, що так довго їм жити, і біжить мерщій кожен до сусіди похвалитись — а вони, бач, жили собі гарно, по-сусідськи товаришували, — та й зустрілися Тарас із Кузьмою на межі.

— Кузьмо, агов Кузьмо! Чи чув, скільки мені зозуля накувала?

— Та чув, Тарасе! — озвався сусід. — Тільки то вона не тобі, а мені накувала.

— Ні, мені, Кузьмо!

Почали вони сперечатись, а далі пішли до отамана, щоб розсудив їх. Зібрав отаман громаду і почав розпитуватись: де сиділа зозуля, і кому кувала, і чия то верба, що зозуля сиділа? Та й з'ясувалося, що кожен був хазяїн половини верби. Давай міряти гілля — і гілля рівне, якраз порівну на обидва боки!

Давай копати вербу, викопали, поміряли коріння — і коріння порівну! Як його розсудити? От отаман і каже:

— Тепер хтозна, кому зозуля кувала! Ідіть до пана сотника — хіба він вас розбере.

Пішли до пана сотника. От сотник вислухав наперед Кузьму, взяв у нього карбованець. А потім вислухав Тараса, взяв і у нього карбованець. А тоді й каже:

— От бач, Кузьмо, і ти, Тарасе, зозуля не тобі, не йому кувала, а мені. Ідіть собі з Богом та не сваріться.

— Бач, — каже Кузьма, — як пан сотник розібрав діло!

— Еге, на те він і пан сотник, що розумніший за нас із тобою і отамана з громадою, — відповідає Тарас.

Пішли вони і більше не сварилися.

Явдоха-святоха

Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.

От вона й каже чоловікові:

— Знаєш що, чоловіче?

— А що? — відказує чоловік.

— Ти вже роби, а я не буду.

— Чому?

— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, тож мені гріх буде робити, і люди з мене сміятимуться.

— То й не роби, — сказав чоловік.

От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат його молотити. Чоловік і каже жінці:

— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?

— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо бач, саме руб'я лишилось.

— Добре, — каже чоловік і пішов.

Прийшов він до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати, яку платню хоче, та посоромився. Ну, домолотив до вечора, а ввечері багатий брат радиться з жінкою, що дати за допомогу.

— Дамо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого немає, — радить жінка.

— То дамо, — погодився чоловік.

От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат і каже:

— На ж тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.

— Добре, — каже вбогий. Попрощався і пішов додому.

А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік прийде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка — чоловік несе щось, подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько з себе все поскидала — та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску в сіни і став годувати. Явдоха ждала-ждала та й гукає:

— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!

— Та це гуска, — одказує той.

— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.

— Та це гуска, — каже той.

— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — гне своєї Явдоха-святоха.

Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату.

— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і сказав, що гуска, а то дурить.

На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:

— Гляди ж, чоловіче, попроси в брата сорочку для мене, може, дасть.

— Добре, — відказав чоловік і пішов.

От розказав чоловік братові все, а брат і питає:

— Як же ти кажеш, коли приходиш додому, братику?

— А так кажу: «Жінко, відчини».

— Ну, добре, — сказав багатий брат. — Іди ж молотити, братику.

Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:

— Жінко, відчини.

А вона думала, що чоловік, пішла відчинила. Дивиться — аж ні. Вона в хату та на піч.

— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам Бог прислав. Як тебе звуть?

— Явдоха-святоха.

А він і каже:

— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам одпуститель.

Та взяв лозину і як зачав хрестити:

— А роби! Не лежи! Не гуляй!

Дав їй прочухана та наостанку й каже:

— Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то знову наб'ю.

От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище. Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:

— Жінко, відчини.

А Явдоха:

— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що?

Відчинив чоловік, увійшов