Читати книгу - "Сезон гроз"

тільки на те, щоб втопити його в річці. Старий чародій не перейнявся, коли це йому повторили. Кулемет — то забавка, заявив він, в нього на робочому столі є куди просунутіші проекти, спроможні вражати масово. Він, Ортолан, дасть людству блаженний мир, хоч би для цього довелося половину людства перебити.

* * *

Стіну кімнати, до якої його ввели, покривав величезний аррас[23], шедевр ткацького мистецтва, аркадійська вердюра. Його дещо псувала не досить старанно відіпрана пляма, трохи схожа на великого восьминога. Як оцінив відьми́н, хтось зовсім недавно наблював на шедевр ткацтва.

За довгим столом посередині кімнати засіло сім осіб.

— Майстре Ортолане, — Пінеті злегка поклонився, — дозволь тобі представити. Геральт з Ривії. Відьми́н.

Вигляд Ортолана не здивував Геральта. Вважалося, що він був найстаршим із живих чародіїв. Може, так і було насправді, може, ні, але одне безперечно — Ортолан був найстаріше виглядаючим чародієм. Найдивніше, що саме він винайшов знаменитий альрауновий декокт, еліксир, який чародії вживали для припинення процесу старіння. Сам Ортолан, коли врешті вивів безпомильно діючу формулу магічної рідини, не дуже на цьому виграв, бо вже й так був тоді у вельми поважних літах. Еліксир запобігав старінню, але зовсім не омолоджував. Тому Ортолан, хоч давно заживав ліки, виглядав старим дідом, — особливо на фоні конфратрів, літніх чародіїв, що видавалися мужчинами в квіті віку, і пошарпаних життям чародійок, які виглядали молодими дівчатами. Повні юної вроди чародійки і ледь шпакуваті чародії, справжні дати народження яких губилися в темряві віків, стерегли таємницю еліксиру Ортолана як зіницю ока, а часом навіть заперечували його існування. Ортолана тримали у переконанні, що еліксир є загальнодоступним, завдяки чому людство стало практично безсмертним і, як наслідок цього, абсолютно щасливим.

— Геральт з Ривії, — повторив Ортолан, мнучи в долоні жмут сивої бороди. — Аякже, аякже, знаємо. Відьми́н. Дефензор, як кажуть, оборонець людям, від Злого рятівник. На все потворне Зло презерватив і антидот консидерований.

Геральт зробив скромну міну і вклонився.

— Аякже, аякже… — продовжив чародій, термосячи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил, щоб людей боронити, згідно з асерціями, не щадиш, хлопче, не щадиш. І справді, естимації гідна робота твоя, естимації гідне ремесло. Вітаємо в замку нашім, раді, що фатум тебе сюди привів. Бо хоч сам ти, може, того і не знаєш, але повернувся ти, як птах до рідного гнізда. Добре кажу, як птах. Раді ми тобі і сподіваємося, що й ти нам теж. Ге?

Геральт не міг здогадатися, як йому звертатися до Ортолана. Чародії не визнавали звичних форм ввічливості і не очікували їх від інших. Але він не знав, чи це годиться по відношенню до сивоволосого і сивобородого старця, та ще й живої легенди на додачу. Тому, замість обізватися, ще раз вклонився.

Пінеті по черзі представляв чародіїв, які сиділи за столом. Декого Геральт знав чи, принаймні, чував раніше їх імена.

Аксель Еспарца, більше відомий як Аксель Рябий, його чоло і щоки дійсно покривали віспинки, як твердила плітка, він не усував їх просто з духу суперечності. Ледь сивуватий Майлс Трітвей і дещо сивіший Стукко Зангеніс придивлялися до відьми́на з поміркованою цікавістю. Цікавість Бірути Ікарті, блондинки середньої вроди, виглядала дещо більшою. Таврікс Сандоваль, плечистий, з поставою швидше лицаря, ніж чародія, поглядав вбік, на аррас, наче б і його вразила пляма і він намагався здогадатися, звідки вона взялася і хто в цьому завинив.

Місце, найближче до Ортолана, займав наймолодший, як видавалося, з присутніх, Сорель Дегерлюнд, довговолосий і, як наслідок цього, дещо женоподібний.

— Ми теж, — промовила Бірута Ікарті, — вітаємо славетного відьми́на, оборонця людей. Раді вітати, бо й ми тут, у цьому замку, під егідою Верховного майстра Ортолана трудимося, щоб завдяки поступу зробити людське життя безпечнішим і легшим. І для нас добро людей є найвищою метою. Вік Верховного майстра не дозволяє надміру затягувати аудієнцію. Отож запитаю, як годиться: чи маєш якісь побажання, Геральте з Ривії? Чи є щось таке, що ми можемо для тебе зробити?

— Дякую, — Геральт ще раз вклонився, — Верховному майстрові Ортоланові. І вам, достойні. А раз ви даєте мені відвагу запитати… Так, є щось таке, що ви могли б для мене зробити. Чи могли б ви пояснити, що таке… це. Ця річ. Я зірвав її з вігілозавра, котрого убив.

Він поклав на стіл овальну плитку завбільшки як дитяча долоня. З вибитими знаками.

— RISS PSREP Mk IV/002 025 — голосно прочитав Аксель Рябий. І передав плитку Сандовалю.

— Мутація, створена тут, у нас, в Ріссбергу, — сухо оцінив Сандоваль. — У відділі псевдогадів. Сторожовий ящір. Четверта модель, друга серія, двадцять п’ятий екземпляр. Застарілий, ми давно вже виробляємо покращені. Що ще тут можна пояснити?

— Каже, що вбив вігілозавра, — скривився Стукко Зангеніс. — Отож, йдеться не про пояснення, а про претензії. Відьми́не, ми приймаємо і розглядаємо рекламації лише від легальних ліцензійних власників, виключно на підставі документу про купівлю. Виключно на основі документу про купівлю здійснюємо сервіс і усуваємо несправності.

— Гарантійний термін цієї моделі давно закінчився, — додав Майлс Трітвей. — Гарантія не стосується несправностей, які виникли внаслідок неналежного або не згідного з інструкцією обслуговування і використання виробу. Якщо з виробом поводилися неналежним чином, Ріссберг не несе за це відповідальності. Жодної.

— А за це, — Геральт вийняв з кишені і кинув на стіл другу плитку, — ви несете відповідальність?

Друга плитка була подібної форми і розміру, що й попередня, але потемніла й покрита патиною. У гравірування вріс і впікся бруд. Але знаки все ще можна було прочитати

IDR UL Ex IX 0012 BETA

Наступила довга пауза.

— Ідарран з Уліво, — заговорив врешті Пінеті, напрочуд тихо і напрочуд невпевнено. — Учень Альзура. Я не думав…

— Звідки це в тебе, відьми́не? — Аксель Рябий перегнувся через стіл. — Як ти це здобув?

— Наче не знаєш, — відповів Геральт. — Я це відколупав зі шкарлупи створіння, котре вбив. А котре раніше замордувало щонайменше двадцятеро людей з околиці. Щонайменше, бо думаю, що значно більше. Думаю, що воно вбивало довгі роки.

— Ідарран, — промурмотів Таврікс Сандоваль. — А перед ним Маласпіна і Альзур.

— Але це не ми, — сказав Зангеніс. — Не ми. Не Ріссберг.

— Дев’ята експериментальна модель, — замислено додала Бірута Ікарті. — Бета-версія. Дванадцятий…

— Дванадцятий екземпляр, — підхопив Геральт, де