Читати книгу - "Схід"

Хлопці з десанту, з голубих беретів, відзначали своє знамените свято, бродили ватагами у смугастих тільняшках і ревіли: «Слава! Слава! Слава!». Вони купалися у фонтані на площі. Поруч стояли напоготові карети швидкої і автівки поліції. Місто належало десантникам. Але навіть вони, володарі і власники, губилися у безоднях архітектури. Були малими і дитинними в тих своїх біло-голубих поперечних смужках. Спека теж була супроти них, і вже пополудні вони хиталися і підтримували один одного. День закінчувався об одинадцятій вечора, і тоді ставало найспекотніше.

Першого живого російського солдата я побачив у середині вісімдесятих на варшавській Празі. Я мав тоді дівчину на Торговій. У мурі за кільканадцять метрів від її брами були двері. Саме не брама, не вхід, а непримітні, майже непомітні двері в ніші муру. У дверях було вічко. І з тих дверей час до часу виходив солдат або двоє солдатів. Двері відразу зачинялися, і вони раптом опинялися посеред празького натовпу. Високі, худорляві, обличчя губилися в тіні круглих шапок, але можна було зауважити, що вони непорушні, цілковито позбавлені виразу. Випрасувані, випростані і неживі. Такими вони були, коли їх охоплювала плебейська празька тиснява. На тлі цього гомону і махінацій, цієї базарної елегантності, цих хитрощів, цього втіленого люмпен-анархізму, цього елементу, який понад усе зневажав будь-яку владу, вони нагадували механічні фігури. Були вони якісь зловісні, а водночас комічні. Вони були ознакою присутності чужого війська, але в них годі було впізнати якусь потугу. Мали молоді, майже хлоп’ячі обличчя. Дивилися нишком або взагалі не дивилися. У тих великих шапках, часом у фуражках або в пілотках, таких, як у воєнних фільмах. Я їх бачив тільки на тому кількадесятметровому відрізку тротуару неподалік зелених тюремних дверей. Штивні, натреновані, з випраним мозком, вони йшли серед завойованого народу, лякаючись його, зневажаючи його і зовсім його не розуміючи. Я бачив їхні кам’яні профілі на розі Віденської і Торгової і навіть переживав щось подібне на співчуття, бо вони мені здавалися трохи каліками. Іноді це були азіати. Тоді важко було вгадати, що вони відчувають і думають, дивлячись на перехрестя Свєрчевського і Торгової. Киргизькі, таджицькі, казахські рядові. Худорляві і смуглі. Може, вони вважали нас гіршими росіянами, яких треба пильнувати. Або, ще гірше, захищати, бо ми надто слабкі. Вони подолали тисячі кілометрів, щоб побачити на протилежному боці вулиці церкву Святої Рівноапостольної Марії Магдалини у київському стилі. Робітники йшли лавою до автозаводу на зміну. У кашкетах, у незграбних піджаках, важко ступаючи. Тож ми могли для них бути гіршими росіянами. Вони дивилися на завойовану країну незворушно і без подиву, бо самі звикли до того, що їх завойовували, і до чужинського ярма. Їхня ворожість була наслідком втрати людських властивостей, а комізм виникав з решток людяності. Але вони зовсім не нагадували російських солдатів з розповідей бабусь і тіток. Ті були стихією. Жорстокою, бездумною і переможною, але стихією, і були подібними на людей. А ці з Торгової виглядали зловісним інструментом. Тепер я це знаю. Але тоді вони були просто ще одним показовим знаком російської безталанності. Я ними просто легковажив у своїй шістнадцятилітній наївності. Вони належали до того нереального світу, що й Брежнєв, автомобіль «Запорожець», який називали «Жопорожцем», і радянська рок-музика на чолі з ансамблем «Вєсьолиє рєбята». Ця легковажність була помилкою тактичною, та виправданою стратегічно, бо вони там, на Сході, понад усе прагнули, щоб їх сприймали серйозно.

У кожному разі ці у Читі нагадували солдатів з оповідей бабусь і тіток. Вони кричали, обнімалися і ледве трималися на ногах. Напівголі читинські кралі зиркали на них з-під довгих вій. Цивільні чоловіки сходили з їхньої дороги. Армія повинна викликати тривогу і захват. Так було з прадавніх часів і так було в Читі. Здавалося, що ці кремезні хлопці з рум’яними круглими лицями здатні тут на все. Тому вечорами я дивився на Читу з вікна готелю. Уявляв собі, як вони в’їжджають на танках і бронетранспортерах у китайське місто, скажімо Манжоулі, бо воно багате, блискуче і, здається, збудоване на зло їм. Їдуть і строчать з калашів по золочених скляних фасадах, палять чергами з крупнокаліберних кулеметів, запускають з динаміків Мусоргського, а тендітні великоокі китаянки з німим криком втікають у неосвітлені провулки. Китайський капіталізм і китайська перевага палають, мов паперовий тигр. Потім вони злізають зі своїх машин і розкладають із решток багаття, щоб довго вночі співати свої пісні, за які їх так полюбив увесь світ.

Таку я мав візію в готелі «Забайкалля», дивлячись на площу для парадів та освітлені, гіпертрофовані фасади дирекції залізниць і штабу округу.

*

Забайкальськ здавався зруйнованим. Усе було сіре і запорошене. Здавалося, що його відразу збудували понищеним і виснаженим. Лише вокзал був більш-менш. Разом з нами з потяга висіли кількадесят китайців з багажем. Під наглядом російських прикордонників вони перейшли через залізний міст над коліями і відразу кудись зникли. Раніше я ніколи не бачив, щоб так багато людей з такою кількістю пакунків так швидко сіли до кількох автобусів і фургонів і за мить безслідно щезли. Вони поїхали до прикордонного переходу. А ми пішли шукати готель. У місті був лиш один, називався «Росія» і належав залізниці.

Ніхто чужий не приїжджав до Забайкальська. Наші лиця, черевики і наплічники викликали загальну цікавість. Хто знає — може, ми взагалі були першими неросіянами і некитайцями, які сюди завітали? Жінка на рецепції взяла наші паспорти і цілу годину радилася із своїми колежанками в готельній канцелярії. Врешті з’ясувалося, що ми можемо залишитися, але тільки на одну ніч. До того ж не можна було нікому казати, де ми зупинилися.

На сніданку в готельному барі ми зустріли Валерія. Він їв, запивав пивом і меланхолійно дивився в нікуди. Приїхав сюди з Пекіна і чекав, заки з Москви — а це сім тисяч кілометрів — доїде автомобілем його напарник. Він усміхався крізь окуляри і стверджував, що те, чим ми займаємося, є «екстремальним туризмом». Потім додав: «Тут тільки сміття, бруд, пісок і вітер». Російською ця фраза звучала як найкраща поезія. До того ж досконало описувала забайкальську реальність. Пилюка, покришений асфальт, сірість обдертих стін, нужда і занепад матерії. Церква на головній вулиці скидалася на барак, трохи мазнутий голубою фарбою. Мєнти у патрульних автах мали жирні напухлі лиця і дивилися на нас із здивуванням та зневагою. Так, я ніколи не хотів поїхати до Москви.