read-books.club » Фентезі » Крила кольору хмар 📚 - Українською

Читати книгу - "Крила кольору хмар"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крила кольору хмар" автора Дарунок Корній. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 84
Перейти на сторінку:
як факт. На оточеному височезною огорожею подвір’ї наче нізвідки вичаклувалися охоронці «Темного янгола» Віктор і Мишко. В очах мого супротивника був щирий подив, коли Мишко вирубав його одним ударом. «Цілком професійно, до речі», — відзначаю машинально. Таким шаленим я нашого жартівника ще не бачила. А його очі, здається, від люті стали навіть світлішими.

— Ну ви даєте, дівки! Здуріли зовсім?! В амазонок вирішили погратися?! З оцим-от покручем?!

— А що нам залишалося робити?! Чекати на черепашок-ніндзя чи на людину-павука?! — огризаюся я нервово.

Добре, що Ірка реагує більш нормально: кидається до хлопців, починає щось, захлинаючись, пояснювати, потім схлипувати. Мишко рвучко притискає її до грудей, якусь мить уважно дивиться на мене.

У його очах повільно згасає відблиск пожежі. Не відаю, кому першому спало на думку спалити «Янгола». Зрештою, і не дуже хочу про це знати. Але от хто першим чиркнув сірником або запальничкою — ладна заприсягтися, стовідсотково знаю.

Устигаю отямитися і збагнути, що вони друзі й можна врешті розслабитися. У голові макітриться, тож опускаюся просто на доріжку з гравію. Віктор, що стояв осторонь, підбігає до мене. Судячи з виразу його обличчя, він от-от спитає щось дурне, типу: «Як ти, Адо?» Натомість чую інше:

— Хто цей розумник, який переконував усіх, що у нас є трохи часу і можна не поспішати?! — Це Віктор не до мене, а до Павла. І, здається, риторично.

Ти диви, і Павло тут. Зрештою, він теж непоганий хлопець. І не винен, що колись давно його тренер зміг розгледіти у підлітку не лише задатки майбутнього бійця, але й хист до… Скажімо так, до магії. Не зовсім точно, звісно, але найближче до суті. Тож розгледів тренер хист та й перетворив хлопця на ідеального найманця.

Хтозна, скільки той тренер заробив на оборудці, коли «продав» Павла, і чи не шкодував потім. Хай там як, а першим хазяїном Павла виявився досить впливовий у місті бізнесмен. Він не гребував нічим, стараючись впливати на конкурентів і ворогів. Вбивства, розбій, допомога темних сил. Ну, набачився Павло в тих наймах чимало. А от чому прибився до «Янгола»… Не знаю. Як і того, чого це він раптом вирішив пристати до рятувального загону.

Тим часом Віктор допомагає мені підвестися. Робить це мовчки, без коментарів і співчувань з йойками. За це йому щира дяка. Усі слова співчуття чи жалю, мовлені зараз, — лише дурощі. Павло, залишивши імпровізований пост біля воріт, підходить до нас.

— Гаразд, Вікторе, вибач, що тебе не послухав. Ти правий, варто було квапитися. — Тоді звертається до мене: — Адо, а де Валерій Едуардович? Невже він вас так просто відпустив? І чому до спаленого «Янгола» він так і не приїхав?

— Не приїхав. Бо ми з Іркою, як з’ясувалося, важливіші навіть за «Янгола», — пояснюю з певною зловтіхою. — Мерзенний тип ваш Валерка. Його, бач, дуже приваблювали мої неординарні екстрасенсорні здібності. Хотів їх помацати. А Іра? Іра дуже гарно танцює. Хіба така жінка може не сподобатися? Правда, живими він нас не збирався відпускати.

Віктор стиха лається. Мишко сердито сичить:

— От ми бовдури, примудрилися влаштуватися на гарну роботу до маніяка.

Іра відривається врешті від Мишкового плеча, кидає на мене уважний погляд і… починає, ледь затинаючись, розвивати мою версію наших пригод.

Павло не стримується, перебиває Ірку:

— Стоп-стоп, дівки! Ви про найважливіше забули. Що з Едуардовичем? Де він?

— Адка його той… вирубала до напівсмерті. Він того… досі в ауті, — спокійнесенько повідомляє новину Ірка.

Усі витріщаються на мене. Віктор першим оговтується, щось хмикає собі під ніс та прямує до будинку, обіцяючи повернутися з аптечкою. На порозі зупиняється:

— А того красеня той… може, добити?

Я вже запитувала про це Ірку. Тепер от Віктор питає. Очевидно, Валерій Едуардович такого ставлення таки заслужив. Павло супиться. Аж настільки категорично він відмовляється діяти, бо краще за інших уявляє наслідки. І не ризикує ні залишити двір на Мишка, ні відпустити Віктора самого: ану ж як Ірка перебільшила й напівмертвий янгол воскресне? Бо не так просто насправді обезсилити янгола.

Мишко і не пробує сперечатися. Звісно, він піде з Віктором до будинку й не проти зовсім, щоб той був за старшого. Хлопці стоять на порозі.

Аж тут позаду нас, від брами, лунає доволі знайомий голос.

— Хлопці, ви не дуже образитеся, якщо я побалакаю з вашою подругою сам-на-сам? З отою, зеленоокою, у подертих джинсах.

Звідки тут узявся Антон? Чого це він зараз не біля «Янгола» з пожежниками чи з ментами?! Чому не шукає винуватців? І нафіга, скажіть, йому зі мною розмовляти?

***

На досить ввічливе запитання, чи можна поговорити зі мною, Мишко сказонув супротивнику таке… Ну, якщо спрощено і цензуровано, то порадив пошукати собі співрозмовницю деінде.

Антон тим часом якимось майже невловним рухом опинився біля Іри, майстерно — досвід не приховати — захопив її шию у блок та вишкірився на нас. Віктор вирішив відплатити супротивнику тою ж монетою. Підхопив товариша агресора, який досі був «у відключці», без зайвих церемоній заломив руку назад, ривком підіймаючи із землі напівживе тіло:

— Відпускай дівчину, бо він — гарантований труп.

— Та будь ласка. Від нього зараз жодної користі, та й ніколи не було, якщо чесно. Так що давай, валяй. А от мені навіть убивати вашу подругу не доведеться, варто лише прикласти трохи моїх зусиль і… У божевільні бідолашку відвідувати будете?

Розбирати, де блеф, а де правда, нема часу.

— Припиніть, хлопці! Невже без спецефектів не можете?! Нічого ти Ірі не зробиш, зрозумів? Справа не в тому, хто кого вб’є першим. Справа в іншому. Якщо, Антоне, ти на щось схоже відважишся, то життя тобі в цьому місті не буде, це я гарантую.

Та-ак, німі сцени бувають не лише в театрі. Добре, що збоку себе не бачу: зараз у моєму стані тільки таким тоном і розмовляти. Та, здається, мені вірять.

Я підходжу до Антона. Той мовчки відпускає Ірину, певно, переконаний, що добився свого. І лише за кілька секунд оговтується:

— Гордячка чортова! Королевою себе уявила? Що, король помер — хай живе королева?!

— Королева — це не за адресою. — Промовляю холодно і трохи зарозуміло. — А король не помер, Антоне. Він може прожити ще кілька років у скаліченому тілі та з відібраною мовою. Розуміючи, що його вже не бояться і зовсім не шанують. А дехто з колишніх підлабузників і відверто потім скаже, що краще здохнути, аніж так доживати.

— Це я і зараз скажу.

— Тобі вирішувати, що далі: можеш викликати

1 ... 28 29 30 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крила кольору хмар"