Читати книгу - "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"

Вгорі коло лінії миготіла рухома стрілка з маленькою міткою. Напис на ній був такий крихітний, що Джордж нічого не міг розібрати.

— Що там? — запитав він Космоса.

Той промовчав, але мітку збільшив — там було написано «ЕРІК».

— Ось він! Зроби мені портал! Біля тієї стрілки, — скомандував Джордж, натиснувши на клавіатурі клавішу ENTER.

— Джордж — член Ордену. Доступ надано. Необхідний скафандр, — прокарбував Космос механічним голосом, яким зазвичай коментував команди.

Джордж понишпорив у купі скафандрів, але того, що вдягав минулого разу, не знайшов. В Ерікових старих скафандрах він потопав — довелось одягнути рожевий костюм Енні. Трохи затісний і личить як корові сідло, але в такому вигляді його побачить тільки Ерік — то хай вже буде. Щойно Джордж позащіпав усі пряжки на всипаному блискітками скафандрі, як Космос намалював у повітрі портал у відкритий космос.

Джордж нахилився вперед і відчинив двері. Тримаючись за раму обома руками, він зазирнув усередину — ногами хлопець міцно стояв на підлозі Ерікової бібліотеки. Ця ділянка космосу видалась йому подібною мов дві краплі води до тієї, що він бачив раніше, тільки у ній не було планет. Довколишній простір був анітрохи не схожий на зображення на екрані Космоса — ніяких двох половин. З усіх боків світилися зорі. Однак Еріка ніде не було видно.

— Еріку! — крикнув Джордж. — Еріку! Ви мене чуєте?

Тиша.

Напевно, він не в тому місці.

Обернувшись, Джордж подивився на екран Космоса. Там досі миготіла стрілка з міткою «EPIK». Поруч із нею з’явилась ще одна стрілка з написом «ДЖОРДЖ». Хлопець збагнув: того, що він побачив із дверей порталу, ще не було на екрані комп’ютера. Космос мусив спочатку обробити інформацію і тільки тоді вивести на екран.

Міцно тримаючись за раму, Джордж ще раз вихилився у відкритий космос.

— Еріку! Ви тут? Чуєте мене? — гукнув він.

— Хто мене викликає?— у вбудованому в Джорджевий шолом передавачі лунав ледь чутний голос.

— Еріку! Де ви? Ви бачите портал?

— О, привіт! Джордж! Так, я тебе бачу. Не кричи, мене вже вуха болять. Я наближаюсь до тебе зліва.

Джордж глянув ліворуч — космосом плавно рухався маленький астероїд. Верхи на ньому сидів Ерік, тримаючи в кожній руці по мотузці, причепленій до карабінів. Вмостився собі любенько, як на канапі.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Вертайтеся! — гукнув Джордж; кричати не хотілось, але Ерік мусив конче зрозуміти — це серйозно. — Того листа надіслав вам Гвіздок! Це я у всьому винен! Я розповів йому про Космоса!

— Джордже, я зайнятий, — суворо відповів Ерік, — поговоримо про це пізніше. Я ж просив нікому не казати про Космоса. Зачиняй портал і йди додому!

— Ви не розумієте! — не відступав Джордж. — Гвіздок — страшна людина! Я знаю його, він наш учитель. Це пастка! Верніться! Прошу вас! Сьогодні вранці він питав мене, чи ви, бува, кудись не зникли!

— Досить! Не плети нісенітниць! Озирнись довкола — що тут небезпечного? — нетерпляче відповів Ерік. — А тепер іди додому й забудь про Космоса. Навіщо я показав тобі комп’ютер на свою голову?

Джордж глянув на камінь, на якому сидів Ерік. За кілька секунд він підлетить так близько, що туди можна буде дострибнути. Хлопець ступив кілька кроків назад, секунду постояв, а тоді кинувся крізь прочинені двері, намагаючись стрибнути якнайдалі.

— О планети! — скрикнув Ерік. — Джордже! Хапайся!

Розділ двадцять четвертий

Пролітаючи повз Еріка, Джордж зумів ухопитися за його руку. Ерік витягнув його на кам’яну брилу й гепнувся поруч. Двері до бібліотеки позаду них зникли.

— Джордже, ти збожеволів? Якби я не зловив твою руку, ти б назавжди загубився в космосі! — розлючено закричав Ерік.

— Але ж... — сказав Джордж.

— Тихо! Я відправляю тебе назад! Зараз же!

— Ні-і-і-! — заверещав Джордж. — Послухайте! Це дуже важливо!

— Що сталося? — запитав Ерік, почувши в голосі Джорджа дивні нотки. — Що таке? — Ви мусите повернутися разом зі мною, — пролепетав Джордж. — Мені дуже, дуже прикро, це все моя вина. Я розповів своєму вчителю — професорові Гвіздку — про Космоса, і то він надіслав вам того листа про планету!

І не чекаючи, поки Ерік щось відповість, квапливо додав: — А сьогодні вранці він запитав мене, чи ви часом нікуди не зникли! Справді! Я не брешу! Це все його витівки, Еріку! Він щось проти вас задумав!

— Гвіздок... Віздок! ...Ага! — сказав Ерік. — То це лист від Ґрема! Він знову мене знайшов.

— Ґрема? — приголомшено перепитав Джордж.

— Ну так, Ґрема Віздока, — незворушно відповів Ерік. — Ми називали його Громом.

— Ви з ним знайомі? — з подиву Джорджеві аж дух перехопило під скляним шоломом.

— Так. Колись дуже давно ми працювали разом. Але потім між нами сталася сварка, яка призвела до нещасного випадку. Віздок сильно обпікся і вирішив припинити співпрацю. Зрештою, ми виключили його з нашого Ордену, бо страшенно хвилювалися, щоб він чогось не накоїв. А знаєш, про що він написав у тому листі?

— Ага, — відповів Джордж, згадавши, як Ерік покинув його, навіть не попрощавшись. — Про якусь там планету.

— Про якусь там планету? Ну ти й жартівник! Ґрем розповів мені про планету, де б могли жити люди! Я роками її шукаю — і ось вона! — Показавши пальцем на дві крихітні цятки попереду, одну велику та яскраву, а другу — меншу й тьмянішу, Ерік додав: — Велика яскрава цятка — це зірка, а менша — планета, куди ми прямуємо. Вона не світиться сама по собі, а просто відбиває світло зірки, — так, як Місяць відбиває уночі промені Сонця».

— Але ж Гвіздок — страшна людина! — заперечив йому Джордж, який ніяк не міг втямити, чому Ерік з Космосом так полюбляють читати лекції, коли на них чигає небезпека. — Він би ніколи не дав вам координати тієї планети просто так! Тут прихована пастка!

— Ну