Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

class="p1">Під час подій у Театральному центрі на Дубровці я був у Москві і, як і майже всі в місті, молився за безпеку заручників. Я поїхав туди, але, як і решта журналістів, зміг підійти лише до міліцейського кордону. Однак те, що мені вдалося реконструювати з тих подій в наступні місяці, переконало мене, що влада сприяла захопленню Театрального центру.

Усіх терористів було знищено, включно з тими багатьма, кого застрелили в непритомному стані. Це було безглуздо, якщо російська влада сподівалася дізнатися про організацію цього нападу та про якісь плани майбутніх нападів. Але це було логічно, якщо влада хотіла зробити неможливим публічний судовий процес, під час якого могли б з’ясуватися незручні подробиці.

Водночас родичі жертв і вцілілі заручники, які подали позов до уряду Москви, сподіваючись отримати більше інформації про те, що сталося, зіткнулися з бюрократичними перешкодами з боку влади. Вимогу правозахисних груп до прокурора — відкрити розслідування щодо застосування газу — було відхилено. Пропозиція щодо парламентського розслідування цієї події не набрала в Думі достатньої кількості голосів. Сергій Юшенков, голова комісії, яка розслідувала вибухи в житлових будинках, пообіцяв розслідувати й напад на глядачів мюзиклу «Норд-Ост», але 17 квітня 2003 року його було вбито. На прес-конференції з нагоди третіх роковин цих подій Світлана Губарєва, яка під час облоги втратила свого нареченого — американця Сенді Букера — та 13-річну доньку Сашу, сказала: «Складається таке враження, що всі ми — колишні заручники, живі та мертві, родичі заручників — для прокуратури ніхто»[165].

Перед захопленням театру на російську владу дедалі сильніше тиснули щодо врегулювання ситуації з Чечнею. Населення Росії дедалі більше втомлювалося від війни, що тривала вже три роки. За даними опитування у вересні 2002 року, 56% респондентів віддавали перевагу мирним переговорам з метою припинення чеченського конфлікту й лише 34% — продовженню воєнних дій[166]. Зростав і міжнародний тиск. 16–19 серпня 2002 року між колишніми спікерами російського парламенту Іваном Рибкіним, Русланом Хасбулатовим і чеченським лідером Ахмедом Закаєвим відбулися переговори під егідою Американського комітету за мир у Чечні, одним із провідних членів якого був Збігнєв Бжезінський. План, запропонований Бжезінським, передбачав визнання чеченцями територіальної цілісності Росії та проведення референдуму, на якому чеченці могли б висловитися за конституційну основу широкого самоврядування. Однак захоплення Театрального центру поклало цим перемовинам край.

Позбувшись тиску щодо мирного врегулювання, режим тепер міг застосувати свою улюблену стратегію: промосковському маріонетковому уряду Чечні на чолі з колишнім бойовиком Рамзаном Кадировим було обіцяно майже повну свободу дій доти, доки він демонструватиме лояльність до Москви. До цього було додано мільярди рублів допомоги. Велику частину цих грошей було вкрадено, але дещо використали для відновлення республіки. Органи безпеки були укомплектовані етнічними чеченцями, які виявилися не менш жорстокими, ніж їхні російські попередники, але діяли більш вибірково. Бунтівникам запропонували амністію та можливість повернутися додому. Викрадені люди тепер не завжди зникали безвісти. Ця тактика та виснаження після майже десяти років війни розкололи лави опору, й боротьба пішла на спад.

Проте вщухання бойових дій у Чечні супроводжувалося посиленням боротьби в сусідніх республіках, зокрема Інгушетії. Мурат Зязиков, ветеран ФСБ, який став президентом Інгушетії завдяки сфальшованим виборам, відповідав на напади миттєвими розправами над сотнями людей, що мало наслідком масовий вступ молоді до лав повстанців. 21 червня 2004 року чеченські та інгуські бойовики під проводом Басаєва здійснили в столиці Інгушетії Назрані масштабну атаку на урядові будівлі, зокрема, на МВС. Росіяни були заскочені зненацька, в результаті було вбито десятки міліціянтів і охоронців.

Улітку 2004 року і чеченський опір, і російська влада обмірковували способи відновлення своїх позицій. Представники радикально-ісламістського крила опору знали: аби примусити росіян вести перемовини щодо Чечні, потрібне щось надзвичайне, й вони хотіли продемонструвати, що війна триває. Росіяни ж намагалися завдати опору рішучого удару й підтвердити успішність своєї політики. Ця ситуація мала наслідком численні змови з обох сторін. Результатом стало захоплення чеченськими терористами школи в місті Беслан у Північній Осетії 1 вересня 2004 року.

Ранок 1 вересня в Беслані був теплим і сонячним. Діти в синьо-білій шкільній формі разом із батьками прийшли до школи № 1 на свято Першого дзвоника. З гучномовців лунала музика, у багатьох дітей були в руках повітряні кульки. На дев’яту годину ранку на шкільному подвір’ї зібралося більше як тисяча осіб.

Урочистості саме мали розпочатися, коли на двір увірвалися десятки терористів у військовому одязі, стріляючи із автоматів у повітря. Багато хто з батьків спочатку не помітив їх і не зрозумів значення цієї стрілянини, але вона тривала, а терористи вигукували «Аллаху Акбар!» і «Всі до школи!», заганяючи батьків, учителів і дітей спочатку до школи, а потім до спортивного залу, що мав розміри приблизно 25 на 10 метрів.

Що більше народу прибувало до залу, то більшими ставали галас і паніка. Коли один із заручників наблизився до терористів, він негайно отримав постріл у голову. Інших чоловіків примусили протягти його тіло за руки через зал, і люди раптом замовкли. Терористи підвісили на дроті над спортивним залом бомби, наповнені металевими кульками та уламками скла, а також позривали дошки підлоги, аби покласти бомби й туди. Найбільш потужні вибухові пристрої вони поклали на стільцях поміж заручниками.

Терористами — майже виключно чеченцями та інгушами — керував Руслан Хучбаров, відомий за прізвиськом «Полковник». У 1998 році він убив двох вірмен, сперечаючись за жінку, після чого став «глибоко релігійним». Заступником Хучбарова був Володимир Ходов — напівукраїнець, напівосетин, навернений в іслам і причетний до згвалтувань у 1998 та 2004 роках, підриву автівки у Владикавказі в березні та сходу з рейок потяга в Ельхотово через два місяці[167].

Встановивши контроль, терористи передали назовні з однією із заручниць, Ларисою Мамітовою, записку, в якій вимагали, аби до школи прийшли чотири особи: Олександр Дзасохов, президент Північної Осетії, інгуський президент Зязиков, радник Путіна з питань Північного Кавказу Асламбек Аслаханов та педіатр Леонід Рошаль, який, як вважалося, працював із ФСБ під час облоги Театрального центру на Дубровці. У записці також містився номер мобільного телефону для контакту з терористами. Другого заручника випустили з відеозаписом ситуації всередині школи та з ще однією запискою — з вимогою припинити війну в Чечні та звільнити 27 бойовиків, захоплених у полон після червневого набігу на Інгушетію.

Однак, попри ці записки, влада не виявила зацікавленості в перемовинах. Державне телебачення повідомило, що терористи не висунули жодних вимог, і хоча Мамітова переконувала представників влади, що в школі утримують понад тисячу бранців,