Читати книгу - "Осінній сезон смертей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До мене поверталася впевненість у собі.
– А чому я маю вірити? Зустріньмося й побалакаймо. Анонімність і таке інше я гарантую…
– Ні. Можеш не вірити, це нічого не змінить. Я каратиму їх далі. Міліція не зможе звертати все на самогубство й вигадувати безглузді історії. Зрозумів мене? Все, часу нема. Бувай!
Короткі гудки.
Частина 2
Гуртяга
Кімната, від якої мені дали ключа, була завалена повними й порожніми картонними коробками.
Господарі з’являлися тут від часу до часу: гасали туди-сюди по цигарки, манатки й апаратуру, пристосувавши кімнату під склад. Тут-таки зберігали свій товар і їхні друзі-бізнесмени. Про те, що люди сюди інколи навідуються, свідчили два ліжка, маленький кольоровий телевізор «Соні» і купа пляшок з-під усяких горілок, лікерів та шампанських вин.
– Сідай. – Алла кивнула на ліжко. – Боб сказав, що тут тижнів зо три нікого не буде.
– Слухай, а це все добро не потирять звідси? Висадив двері – і капець.
– Сусіди наглядають. Тут завжди хтось є. Навпроти Толик-слюсар мешкає, то він узагалі цілими днями вдома, а ночами в кіоску на розі торгує. Він сюди слюсарем ще за царя Гороха влаштувався: кімната окрема все ж таки. Встиг навіть одружитися й розлучитися. Тож не хвилюйся. – Алла зирнула на годинника. – Так, добре. В нас завтра семінар важливий. Я погнала. Треба реферат іще написати. Тим, хто має реферат, – заліки автоматом. Завтра зідзвонимося. Бувай щасливий!
Я замкнув за нею двері, переконавшись, що замки добротні. Найімовірніше, ставив їх той самий Толик-слюсар. Зняв куртку, черевики, вмостився на розхитаному ліжку, закинув руки за голову й утупився в стелю.
Звичайно, про телефонну розмову я нікому не розповідав. Крім Алли, що, як я й сподівався, повірила. Чечель остаточно записав би мене в клінічні ідіоти. А полковник Мурашко чи слідчий Величко нашорошили б вуха – і не було б ніякої гарантії, що проти мене не вживуть відповідних заходів.
Телефонував не божевільний. Тобто навряд чи можна вважати за нормальну людину, яка систематично вбиває інших і обіцяє це робити надалі. Але той, хто дзвонив, навряд чи належить до тих ненормальних, що телефоном признаються в усіх світових злочинах разом з організацію масового геноциду за часів Другої світової війни та вбивством принцеси Діани.
Зі мною говорив справжній убивця – чоловік, який має певну мету.
І навряд чи муки сумління змусили його дошукуватися мого службового телефонного номера. Він чітко усвідомлює, що органам вигідно дати справі кінець якомога швидше, тому не телефонує до міліції. Знає – не повірять. А якщо лягаві й повірять, бо в самих пір’я на писку, то злякаються й сліди заметуть. Усе зроблять, щоб якнайшвидше засудити Кріпака. Ні, для цього вбивці замести сліди – не головне, а то б він потирав руки, сидячи у своїй норі. Цей, навпаки, пообіцяв, що смерті не припиняться. Виправдати бармена можна сотнями інших способів, і менти тут хоч-не-хоч сядуть маком. Убивця прагне своїми вбивствами щось довести.
От тільки що?
Він сказав, що вимостить студмістечко трупами шльондр… Одначе жодна з його жертв не була повією…
Хай це безглуздо і смішно, хай я начитався детективів, хай надивився дурних фільмів, хай час, перебутий у травматології, нічого мене не навчив, але я вирішив спробувати викрити злочинця сам. Треба дізнатися, чому він убив п’ятьох дівчат. З’ясувати собі мету вбивці. Зрозуміти, чому йому хочеться й далі вбивати. І тоді стане ясно, хто він.
А для цього треба покрутитися у студмістечку.
Всі п’ятеро жертв якимось чином пов’язані з «Зодіаком».
Навіть Юра Кріпак – бармен із «Зодіаку».
Звідси, мабуть, і потягнеться ниточка.
Я не маю конкретного плану. Тож діяти доведеться наосліп. Шанси мізерні, сам я смішний, але бити байдики і справляти посиденьки після такого дзвінка я не можу.
Поживу поки що в цій кімнаті, звідси, з гуртяги, навіть на роботу ближче. Походжу, попридивляюся, порозпитую, подумаю…
На звук устромленого в замок ключа я здригнувся і рвучко скочив з ліжка. Двері відчинилися від поштовху – і до кімнати боком зайшов чорнявий хлопець – типова «особа кавказької національності», з магнітофоном у руці:
– Піривіт! – Він зовсім не здивувався. – Я думав, Стасик піриїхав. Ось піриніс. Світло побачив – віришів зайти.
Його м’який акцент мені навіть подобався. До того ж говорив він не каліченою російською, а – що буває нечасто – каліченою українською.
Хлопець акуратно поставив ношу на стіл і простяг мені руку.
– Гоша мене звуть. Повне ім’я – Джошкун. Я за стінкою живу.
Короткий міцний потиск рук.
– Андрій.
– До Стасика піриїхав чи до Бориса?
– Та так… Я взагалі-то… теє… Алла сказала: можна пожити…
– Як Аллочка сказала – все можна! – Гоша підніс вказівний палець. – Коли що треба – заходь. Тільки не тепер: дівчина прийшла. – Він згріб телевізор. – Хоче «Тетянин день» дивітись. Усі серії, каже, дивлюся. Хай. Усе одно я її потім джахну. Ніхай дивіться.
Він відчинив двері ногою і так само боком вийшов у коридор.
– Замикайся. Коли що – я в сорок восьмій.
На відміну від більшості чорних, мій новий знайомий старанно намагався говорити правильно.
Я знову замкнув двері і не зміг стриматися від усмішки. Гуртяга в усій своїй красі. Саме цього мені вже кілька років не вистачає. Цікаво, скільки ще людей мають ключі від цієї кімнати?
Я жив точнісінько в такій гуртязі. Тільки в шостій. Вона якраз навпроти. Давня, як світ, коридорна система: довжелезний, метрів зі сто, коридор, обабіч – давно не фарбовані двері кімнат. Вечорами напівтемний коридор оживає: дика суміш музичних композицій, тупотіння ніг, гаратання каструль і сковорідок на кухні, точніше, на кухнях – їх дві, по одній у кожному крилі коридору. Тривкий запах чогось підгорілого раз по раз перебивають пахощі смаженої картоплі та свіжозвареного борщу і їдкий дух не винесеного з позавчора сміття. Сигаретний дим тьмянить і без того тьмяне світло флуоресцентних ламп. Інколи коридор здригається то від вибухів істеричного реготу, то від сплесків лайки.
Одне слово, гуртожитський мурашник живе.
Під ці знайомі звуки я поволі засинав. Від них не відгородишся навіть зачиненими дверима. Але мені було навіть якось спокійніше. Терпіти не можу моторошної тиші блокових гуртожитків…
«Зодіак»
1
– Дві кави, два бутерброди з сиром… Вина?
– Ну, давай… Усе одно сидітиму… Каберне…
– Двісті коньяку, двісті каберне, шоколадку…
Алла говорила правду. Сюди треба приходити раніше і займати столика. Завсідники сидять тут від восьмої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.