Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

– Щоб не було більше такої, як ви кажете, шкрябанини. Щоб я, працівник преси, був добре поінформований і написав правду, а не викладав своїх версій.

– Ти що, думаєш, тобі дозволять писати таке ще?

– А хто мені може заборонити? Є відповідний закон!

Мурашко знову набув упевненості й відкинувся на спинку стільця.

– Ну, закон я особисто для тебе знайти можу. Тож із ним не жартуй. Коли на те пішло, поясню тобі все, поки ти справді не встряв у погану історію. Оксана Бережна була на другому місяці вагітності. Про особу татка дитини, що вже ніколи не народиться, багато хто знав. Прізвища називати не буду, не маю права. Коли він дізнався, що скоро стане батьком, то не зрадів. Назвав Оксану шльондрою, відхрестився від неї і вже гуляє з іншою. Сказав, що його обдурити не вдасться і що за свого він байстрюка не визнає – нічого в неї не вийде. Вона взяла мотузку для білизни, написала записку і повісилася на гілці яблуні. У кімнаті не хотіла цього робити, бо знала: дівчата перелякаються, не зможуть потім там жити, а іншої кімнати їм не дадуть. Так само і з душовою – туди теж боятимуться заходити… Стала на ящик з-під помідорів, що його на смітнику знайшла… Ці всі факти встановило слідство. Отож ніякого маніяка.

Мурашко вже зовсім заспокоївся і кинув до рота черговий льодяник.

– Нехай. А чому її знайшли на алеї?

– І тут пояснення є. Один чоловік її знайшов. Прізвища, зрозуміло, не називатиму. Ішов, захотів справити малу потребу, пішов під яблуню… Спочатку злякався, потім вирішив, що Оксану можна врятувати, заліз на дерево, ножем обрізав мотузку, спустився, розрізав зашморг, спробував зробити штучне дихання – не вийшло. Тоді потяг тіло до алеї, а коли почув чиїсь кроки – злякався. Згадав про нашого спільного знайомця-маніяка, уявив, що про нього самого подумають, і накивав п’ятами… Потім, щоправда, прийшов до нас. Сам, доброхіть. Ось, шановний Андрію Миколайовичу, і вся історія. – Він знову вирішив перейти на «ви», хоч «тикання» мене більше задовольняло, бо було чеснішим. – Я от що подумав і вирішив: можете написати про це. Тільки спочатку покажіть усе мені. Завізую. Редакторові вашому я зателефоную і все переповім…

Із кабінету я вийшов під веселий хрумкіт льодяника.

4

– Я дізналася. Це правда. – Алла відсунула від себе списаний аркуш. – Оксана Бережна справді завагітніла від одного козла – Славка Стрільця. На його рахунку, до речі, кілька таких подвигів. І скандал був. Стрілець – так його дівки охрестили – при сусідах по кімнаті шльондрою її назвав. Мало, мовляв, з ким могла гульнути, а я відповідай… Тільки Оксана не така, щоб через це в зашморг лізти. Я її не знала – ті, хто знав, так кажуть. Вона не надто й побивалася. Хотіла піти на аборт, а потім надумала залишити дитину. Отака ситуйовина!

Я ще раз перебіг очима текст. Звичайно, це все підозріло – з одного боку, а з другого – факти є факти. Чи була насправді передсмертна записка, ніхто мені підтвердити не зможе. Невідомий свідок так і лишився невідомим. Тож закинути міліції нема чого. Полковник Мурашко має рацію: він не повинен мені нічого доводити… Алла зі мною згодна. Тільки це не тішить мене.

Замітка на два абзаци – усе, що я зміг вичавити з себе, описуючи ту, як сказала Алла, ситуйовину. Чечель був не проти. До того ж від власних думок і коментарів я утримався. В усьому послався на начальника райвідділу полковника Мурашка. Така собі нейтральна інформація.

Мені, коли чесно, так само набрид весь цей галас довкола маніяка.

Повісилася дівчина, нещасне кохання, назавтра цю публікацію вже забудуть.

Усе, досить. Андрій Шкарада – кореспондент відділу культури.

5

Валерка вже втретє розповідав, як учора ввечері на фуршеті з нагоди презентації збірника сучасної німецької поезії, що його за німецькі гранти видали відомі грантожери з видавництва «Лада», Кривець із київського радіо напився й на очах ошелешених спонсорів крав бутерброди, яблука та кока-колу.

За Кривцем і раніше таке помічали, але цього разу все вийшло набагато смішніше. Німці-спонсори чемно поцікавилися матеріальним становищем пана, який бере з собою їжу. Знічені колеги вигадали історію про те, що Кривець мститься німцям за голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові пакет з харчами. Валерка переказував це все в особах, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх збирав до нашого кабінету дедалі більшу аудиторію.

– Між іншим, це наша ганьба, тож нема чого тут іржати! – суворо зауважила Тітонька Коняка зі свого кутка, зірвавши на слові «іржати» нову бурю реготу й оплесків.

– Тут люди працюють, між іншим, а ви заважаєте! – і далі обурювалася Тітонька Коняка.

Валерка був у доброму гуморі й міг погарикатися з нею, та, видно, не схотів заводитися.

– Гаразд, гайда курити!

Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.

– Тебе! – Валерка простяг мені трубку.

Я вмостився на його стіл, щоб хоч якось подрочити Тітоньку Коняку, – вона терпіти не може, коли сидять на столах, – і підніс трубку до вуха.

– Так, слухаю.

На тому кінці дроту хтось голосно сопів.

– Алло! Слухаю вас!

– Андрій Шкарада? – незнайомий чоловічий голос.

Компанія на чолі з Валеркою, галасуючи, звільнила кабінет.

– Так, Андрій Шкарада.

– Ти мене не знаєш. – Чоловік говорив, старанно добираючи слова. – Я читав: убивця вже признався. Ти підписався під цим.

– Усе правильно.

– Неправильно. Я не признавався.

Мої сідниці повільно сповзли зі столу.

– Тобто…

– Сидить невинний чоловік. Це я караю розпусних жінок. Чому ти написав, що Бережна вкоротила собі віку?

Я не міг здобутися на слово. Збоку глянеш – ідіотська картина: очі вирячені, рот розтулений…

– Тобі менти так сказали? Їм хочеться забути про все й покласти цій справі кінець. Слухай мене, я не дам їм цього зробити!

– Хвилинку… Може, ми зустрінемось і…

– Ні. Я читав твої статті про мене. Мені сподобалося. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я телефоную тобі. Скажи їм усім: я робитиму своє діло й далі. Мовчи і слухай. Вони мусять зрозуміти, що посадили не того. Хай навіть мені доведеться вимостити все студмістечко трупами шльондр. Я дам усьому лад. – Він не зривався на крик, говорив спокійно, і від цього ставало ще страшніше.

– Стривайте… Легше подзвонити в міліцію і…

– Я їм не довіряю. І потім – усе одно