Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

прибули в його будинок, у кутку плакала жінка. Вона сказала їм, що він хотів вдарити її, але влучив у двері. Скляні панелі дверей вщент розбились, і я припускаю, що під час удару він міг зламати кисть руки. Тиснучи на передпліччя, я піднімаю його руку й дивлюсь на кінчики пальців: вони рожеві і мають здоровий вигляд, тобто в них потрапляє достатньо крові. Я сильно тисну на м’якоть великого пальця, відпускаю його й рахую, через скільки секунд він відновить свій колір. Менше двох, тому я подумки полегшено зітхаю. Однак кісточки пальців в поганому стані і, як і варто було очікувати, мізинець здається надто коротким і повернутим під неприродним кутом. Він зламав кістку в руці, яка його підтримує, – це називається «переломом боксера».

Я продовжую тиснути на передпліччя, щоб зупинити кровотечу, і думаю про інший перелом боксера, із яким я мав справу цього тижня. Той зап’ясток належав наглядачеві в’язниці, а за кілька хвилин до огляду я діагностував перелом щелепи в ув’язненого. Чоловіки сиділи в сусідніх палатах. Зв’язок між цими травмами був настільки очевидним, що вказувати на нього було навіть незручно. Наглядач розповів мені, що він проводив допит ув’язненого стосовно сутички й тримав руки на спинці крісла, коли той штовхнув стіл. Проїхавшись по підлозі, він влучив прямісінько в його кулак.

– Чи може щось інше спричинити такий перелом? – запитав він мене знервовано.

– Ні, – твердо відповів я, – він називається переломом боксера й виникає тоді, коли людина вдаряє щось міцніше за кістки руки. Або когось.

Кровотеча трохи послабилась, тому я відгортаю рушник і дивлюсь на рану. У пацієнта на передпліччі довга борозна, яка тягнеться аж до зап’ястя. Вона схожа на сліди від пазурів лева. У рані виблискують його м’язи й сухожилля.

Медсестри вже встигли замовити рентгенівський знімок, і з нього я зрозумів, що десь у рані застряг уламок скла у формі серпа. Я піднімаю шкіру навколо рани й прикладаю до неї марлю, намагаючись знайти цей уламок. Нарешті я знаходжу його, радше на дотик, ніж очима. Він вкритий смужками засохлої крові й врізається в тканину, наче отруйний шип. Я підношу цей шматок до лампи денного світла, відтак іду до негатоскопа, у якому відображаються рентгенівські знімки. Контури кісток передпліччя – променевої й ліктьової – вимальовуються на знімку із загадковою елегантністю, ніби гравюра на склі. Я бачу, що п’ята кістка п’ястка, яка підтримує мізинець в основі долоні, зламана, але не настільки, щоб було потрібно викручувати її. Я підношу уламок скла до темного серпа в негатоскопі й помічаю, що вони повністю збігаються.

– Хороші новини, – кажу я Адріансону, – більше шматочків скла немає.

Я сідаю поруч з ним на каталку й дивлюся, як м’язи його передпліччя збираються біля зап’ястя. Сухожилля поверхневих флексорів пальців виблискують на світлі: ці темні смужки колагену схожі на стовбури пера, але замість борідки й опахала в них м’ясисті волокна м’язів. Я прошу його стиснути пальці й із захопленням спостерігаю за тим, як скорочуються його м’язи, за надзвичайною складністю системи блоків, що контролюють їх. Наскільки ж ми механічні. Усі сухожилля неушкоджені; він стискає мої пальці лівою рукою з такою ж силою, як і правою; крім того, я не помічаю жодних тріщин на них, коли вони потрапляють у поле зору.

– Коли я зможу повернутись додому? – запитує він.

– Відразу ж після того, як я накладу шви й зафіксую палець.

Я як лікар розмовляю цілими днями, вбираючи в себе історії й надаючи пояснення. Іноді після зміни в клініці я відчуваю потребу в тому, щоб кілька годин побути в тиші й відновити баланс. Вербальна діагностика передбачає просівання через сито можливих варіантів, запитання й відповіді, зважування й оцінювання слів пацієнта й прийняття рішення, чи варто розпитувати детальніше чи рухатись далі. Для того щоб розвинути в собі цю навичку, потрібен не один рік: на вивчення медичної історії студентові знадобиться година, але терапевтам і лікарям-консультантам доводиться приймати рішення за лічені хвилини. Практичні завдання, такі як накладення швів або гіпсових пов’язок на зламану кінцівку, надають унікальну можливість поспілкуватись із пацієнтом без цієї нагальності, без підпорядкування розмови певній меті. Суто технічне завдання, яке майже не вимагає інтелектуальної діяльності, дарує неабияке задоволення. Накладення швів – це техніка, і, як і всі інші техніки, її можна виконувати добре або погано. Хороше її виконання вимагає зосередженості, яка після постійного сум’яття у відділенні невідкладної допомоги сприймається як ковток свіжого повітря.

Я готую стерилізаційний лоток з інструментами, нитками, шприцами з місцевим анестетиком, протираю його рани антисептиком і починаю накладати шви. Напевно, їх знадобиться десь тридцять-сорок, це займе трохи часу.

У відділенні невідкладної допомоги я жодного разу не бачив, щоб хтось помер, перерізавши собі артерії зап’ястя – зазвичай кровотечі з них нелетальні. Єдина людина з порізом променевої артерії, яка померла в мене на очах, приклала ніж до горла й змогла перерізати собі сонну артерію. Артерії на зап’ясті лише два-три міліметри завширшки, і, якщо їх розрізати, вони самі часто закриваються, ніби захищаючись. Але мені траплялись сотні людей, які робили подряпини й порізи собі на зап’ястях, не обов’язково при цьому бажаючи смерті, а тому, що вони хотіли послабити душевний біль і виразити своє несприйняття того життя, яким вони змушені жити.

Порізи на зап’ястях – це спосіб виплеснути на них своє обурення. Завдяки пульсу зап’ястя символізують життя й свідчать про силу та енергію людського організму. Це поширений спосіб зняття напруження: близько 4 % населення зізнаються, що роблять собі порізи (такі дії називаються навмисним самоушкодженням), і, хоча найбільш поширене місце – зап’ястя, часто для цього також використовують передпліччя, ноги й стегна. Підлітки зізнаються в значно більших пропорціях – понад 15 %,[71] причому дівчата більш схильні звертатися по допомогу, ніж хлопці. Завдання порізів часто спровоковано відчуттям сильної тривоги або страждання, яке кровотеча тимчасово послаблює. Як пояснила одна людина, яка робить собі порізи, «разом із кров’ю в раковину стікає злість і біль».[72] Антрополог, який досліджує самоушкодження, називає їх «стратегією дистанціювання або самоприниження, яку використовують для того, щоб показати людям, яких ми любимо й яким водночас змушені підкорятись, що їхня поведінка завдає нам болю».[73]

Серед моїх пацієнтів, які завдають собі ушкоджень, часто трапляються дівчата-підлітки, що опинились у нестерпній ситуації: вони розриваються між очікуваннями своїх батьків та ровесників і болем, частково спричиненим втратою дитинства, а частково – пошуком дорослої ідентичності.