Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Порізи відображають глибину їхнього внутрішнього конфлікту, показують їхнім рідним і друзям, наскільки жахливо вони почуваються. «Завдяки донесенню емоційного болю до інших він може здаватись більш виправданим, – пише група дослідників навмисного самоушкодження, – а демонстрування глибини проблеми допомагає отримати допомогу або зберегти цінні відносини». Із цієї точки зору завдання собі ушкоджень здається обґрунтованим.[74]

Здебільшого дівчата, які звертаються до мене, не є жертвами систематичного жорстокого поводження з боку людей, які мали б дбати про них, але насилля, пережите в дитинстві, часто передує такій поведінці – воно збільшує ймовірність самоушкодження в дорослому віці в чотири рази. Коли в клініці я бачу людей, які завдають собі ушкоджень, я намагаюся дізнатися, чи вони були або є жертвами насилля, але мені невідомо, наскільки вони готові в цьому зізнатися.

У відділі невідкладної допомоги є «психіатрична палата»: кабінет, у якому більше приватності, ніж у звичних завішених шторами кабінках, і немає нічого, що може бути використане як зброя. Чого вартий лише той факт, що ми оглядаємо психічно хворих пацієнтів у тому ж кабінеті, що й ув’язнених. У ньому двоє дверей, щоб пацієнт не міг перегородити нам шлях до виходу, і на обох є замок.

Мелісса була одягнена в дешеві синтетичні кросівки, брудні спортивні штани рожевого кольору й безформний пуловер з надписом «Красуня». Її волосся кольору бурбону було масним, а у вогких очах читалася паніка. Я зняв її папку зі стіни в коридорі – на ній було написано її ім’я, дату народження й адресу притулку, що був неподалік. У ньому люди з важкими психічними розладами можуть жити майже незалежним життям під наглядом кваліфікованого персоналу й соціальних працівників. На папці медсестра приймальні написала лише: «Самоушкодження».

Вона сиділа в психіатричній палаті, втупившись очима в підлогу, і постійно перевіряла перев’язки на передпліччях. Рукави її пуловера були закочені по лікоть, ще більше привертаючи увагу до пов’язок. На кожному передпліччі було наклеєно по п’ять-шість пластирів, а біля їхніх країв проступали давніші шрами: поверхня шкіри була твердою й вкритою тріщинами, наче невідполірований мармур.

– Це через те, що мене в дитинстві ґвалтували, – відразу ж сказала вона.

Я кивнув.

– Це жахливо, – відповів я. Іноді це єдине, що можна відповісти.

– Мій дідусь – він уже помер. Отримав по заслугах.

Вона порізала собі руки лише за півгодини до того, і кров продовжувала розтікатись по пов’язках.

– Я не зупинила його. Я мала б його зупинити. Я така дурна.

Я зітхнув і похитав головою.

– Скільки років тобі було, коли це почалося?

Вона знизала плечима.

– Два? Три?

– Отже, ти була зовсім маленькою. Як ти могла це зупинити? Ти ні в чому не винна.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Із коридору доносився стукіт розносів і сирени «швидкої допомоги».

– Які ліки ти приймаєш?

– Я не хочу ліків.

– Сон нормальний?

– Три дні не спала.

– Я міг би принаймні виписати тобі снодійне, щоб ти відпочила.

Вона кивнула.

– Дозволиш мені подивитися на твої порізи?

Мелісса знову кивнула й витягнула обидві руки вперед. Я почав знімати пов’язки. Порізи були неглибокими, не було навіть потреби в пластирі-«метелику», не кажучи вже про шви. Я повільно почав промивати рани й накладати на них чисті пов’язки.

– Ти сама прийшла в лікарню, молодець, – сказав я. – Ти знала, коли слід звернутися по допомогу.

У випадку з дівчатами-підлітками іноді достатньо того, щоб їхні самоушкодження помітили інші. Вони позбуваються цієї звички, коли їхні рідні змінюють свою поведінку або коли вони переростають свої підліткові неприємності. Проблема Мелісси мала значно похмуріше походження; я відчував, що не можу нічим їй зарадити.

Черговий вечір вихідного дня; пацієнтів так багато, що вони стоять в черзі біля дверей зали очікування й в коридорі. Тривалість очікування становить шість годин. На сестринському посту радіо налаштоване на систему швидкої допомоги; поліція й парамедики використовують її для того, щоб повідомляти відділення про численні або дуже серйозні травми. Лунає дзвінок – звук схожий на клаксон; почувши його, підскакують навіть досвідчені працівники.

– Велика аварія на об’їзній дорозі, – повідомляє голос по радіо й просить відправити на місце пригоди швидку з двома лікарями. Служба «швидкої допомоги» нечасто звертається з такими запитами, тому що тоді у відділенні невідкладної допомоги стає двома лікарями менше, але, якщо в транспортному засобі є поранені, це може врятувати їхні життя.

Я не поїду; сьогодні я відповідаю за незначні ушкодження. Але оскільки на поверсі вже не сім, а п’ять лікарів, очікувати на прийом доведеться ще довше. Приготувавшись до обурених вигуків, я стаю на вході в залу очікування й кажу пацієнтам:

– Зараз тривалість очікування становить шість годин, але щойно два лікарі виїхали на виклик, тож вона ще збільшиться. Якщо ви вважаєте, що можете повернутися додому й прийти завтра, будь ласка, вийдіть наперед.

У залі очікування настає тиша; усі сидять і дивляться на мене з-під лоба. У передньому ряду я бачу дівчину, яка приклала до щиколотки пакет із замороженим горохом; чоловіка, який тримає тканину біля ока; і літню жінку з подряпиною на лобі. Кожен з них вже давно чекає й не хоче вставати першим. За кілька секунд підводиться чоловік в задньому ряду, у комбінезоні і в робочому взутті. Він молодий – трохи за тридцять – із довгими бакенбардами й чудовим гострим носом. Його рука замотана в старий пляжний рушник.

– Мабуть, я можу прийти завтра, – каже він; при цьому його кадик ходить вгору-вниз, наче поплавок.

Я веду його в сусідню кабінку. Він каже мені, що його звати Френсіс. Я розмотую рушник і відсахуюсь – його рука пробита цвяхом.

– Ваша рука пробита цвяхом, – констатую я очевидне.

– Я знаю.

– Що сталося?

– Я робив ремонт пізно ввечері, утомився й випадково вистрелив собі в руку.

Цвях чистий, приблизно чотири дюйми[75] завдовжки, навколо рани з обох боків засохла кров. Він жартує:

– Мені пощастило, що цвях не влучив у дерево, інакше я б досі був там, прибитий до балки, як Ісус.

У кисті є чотири кістки п’ястка – по одній для кожного пальця. П’ята кістка підтримує основу великого пальця. Між кожною кісткою розташовані делікатні нерви, які забезпечують чутливість пальців, кілька кровоносних судин, а також м’язи, що стискають і розтискають пальці (м’язи, що згинають і розгинають пальці, розташовані в передпліччі, а не в кисті). Основа п’ястка з’єднана із зап’ястком за допомогою міцних зв’язок, але далі, ближче до пальців, його кістки розташовані досить вільно. Цілком можливо прострелити п’ясток цвяхом, не спричинивши серйозних наслідків: нерви в