Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Коли в шостій пісні «Іліади» зустрічаються грецька й троянська армії, грецький воїн Діомед натрапляє на троянця на ім’я Главк, одягненого в такі дивовижні обладунки, що Діомед думає, що він, мабуть, бог. Грецький воїн вигукує:

Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий?

Досі не бачив тебе я в боях, де мужі набувають

Слави, а нині відвагою ти перевищуєш інших

Воїв, коли довготінного списа мого дожидаєш.

А той, у свою чергу, відповідає:

Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?

Наче те листя на дереві – людські всі покоління:

Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше —

Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.

Хоча він спочатку відмовився відповісти на запитання, зрештою Главк розповідає про свій рід: він має грецьке походження; його дід, гнаний із Греції, прибув у Трою багато років тому й оселився тут. Діомед усвідомлює, що його дід був товаришем діда Главка, і тому вирішує укласти з ним мир.

Тут же, в юрмі, списів один одного ми уникаймо,

Є-бо навкруг і троян тут багато, й їх спільників славних,

Щоб убивать, коли, дасть бог, кого в бігу я настигну.

Досить ахеїв для тебе є тут, – побивай, кого зможеш.

Відсторонившись від навколишнього пекла й смертей, чоловіки зіскочили з колісниць і обійнялись.

10. Зап’ястя і кисть: вдарені, порізані й розіп’яті

…і (дивлячись на власне тонке, вкрите венами зап’ястя)в такому слабкому тремтінні крові чітко відчувається нестримне кипіння душі.

Елізабет Барретт Браунінг, «Аврора Лі»

Суботня нічна зміна у відділенні невідкладної допомоги, день видання зарплати. Подвійні вхідні двері нагадують протидощову решітку: у них стікають усі нещастя й божевілля людства. Після закінчення моєї зміни на шляху в перевдягальню я проходжу повз літніх жінок на каталках, парамедиків, вишикуваних у чергу, поліцейських з ув’язненими в кайданках. Наближається сирена «швидкої допомоги», із зали очікування доносяться вигуки, звуки в реанімації вказують на те, що в пацієнта зупинка серця.

У перевдягальні немає вікон. Випрані зелені хірургічні костюми складені на полицях, а брудні лежать у великому кошику біля стіни. Їх виготовлено з якоїсь синтетичної тканини, яка не вбирає кров, тому, коли я знімаю сорочку через голову, чую тріск статичної електрики. Я відчиняю свій ящик, кладу в нього свій бейдж і знаходжу свій одяг серед використаних піпеток, ручок, хірургічних рукавиць і одноразових ножиць, що їх назбиралось там за кілька місяців. Мій колега перевдягається в чистий костюм перед початком своєї десятигодинної зміни. «Удачі, – кажу я йому, – вона тобі знадобиться!»

Удома під душем, змиваючи зі щоки засохлу кров і запах дезінфікувального засобу з рук, я подумки перераховую всіх своїх сьогоднішніх пацієнтів – з передозуваннями й отруєннями, психозами й переломами, опіками й судомами. У коридорах відділення невідкладної допомоги світ здається божевільним, зіпсутим і, як казав один поет, невиправно плюралістичним. «Як ти з цим справляєшся? – одного разу запитав у мене друг. – Напевно, чимало людей, яких ти лікуєш, самі стали причиною своїх нещасть». «Хіба це має значення?» – подумав тоді я. Мало кому з нас вдається бути тим, ким ми хотіли б. Мені подобається, що у відділенні невідкладної допомоги життя екстремальне й неприкрашене: люди, наділені грошима і владою, не мають тут жодних привілеїв. Усі сидять поряд на тих самих твердих пластикових стільцях, і шви їм накладають у тих самих завішених кабінках. Без сумніву, порядок надання послуг тут демократичний: пріоритетність залежить від медичної потреби, а не від впливовості.

Вийшовши з душу, я помічаю, що вже дев’ята ранку, і непевною ходою йду до ліжка, як моряк, який після корабельної аварії намагається дістатись берега. Через вісім годин я знову повинен бути на роботі. Зміни йдуть одна за одною невблаганним потоком: чотирнадцятигодинні, десятигодинні, кілька днів відпочинку, а потім знову нічні зміни. На посаді дорослого лікаря невідкладних станів я мало не щотижня змушений змінювати свій добовий біологічний ритм.

Я розпочав своє навчання в медицині невідкладних станів, щоб навчитися працювати з будь-яким ушкодженням або отруєнням, яке люди здатні собі заподіяти, але я не був готовий до історій. Після того як я падаю в ліжко і моє тіло починає сіпатися від утоми, а шия й плечі напружуються за однієї лише думки про наступну зміну, ці історії не дають мені заснути.

На каталці лежить чоловік, здригаючись; його ноги й груди сховані за лікарняною сорочкою. Під випрасуваною лікарняною бавовною його тіло треноване й атлетичне, засмагле; у нього м’язи людини, яка не марнує свій абонемент у спортзал. На вході в палату я дивлюсь на його папку. «Містер Едріансон?» – запитую я в нього. Він киває, після чого я заходжу в палату, засуваючи за собою шторку.

Його ліве передпліччя замотане в кухонні рушники – колись вони мали сіруватий відтінок, а зараз стали кольору блискучого темного багрянцю. Верхній рушник, сувенір з Майорки, частково розв’язався й зараз вільно висить на лікті. Кров розпливається по його шкірі, наче світло призахідного сонця; вона збирається в бганці, утвореній його сідницями на матраці.

«У мене йде кров», – каже він без жодної на те потреби, поки я намагаюся перев’язати руку рушником і сильно тисну на неї.

– Усе буде добре, – кажу я йому, хоча не маю жодного уявлення про те, що там, під рушником. Можливо, справи погані; можливо, у нього перерізана артерія, і сухожилля теж. Я вводжу в згин його здорового правого ліктя канюлю 16-го калібру, товсту й довгу, як капелюшна шпилька, витягую сталевий інтродюсер і одночасно вставляю порожню пластикову трубку. Після того як пластикові крила канюлі закріплені, я беру зразки крові для визначення рівня гемоглобіну й для перехресної проби, а потім ставлю крапельницю із замінником плазми.

– Ви лівша? – запитую я в нього. Він киває. – Ким ви працюєте?

– Кишеньковим злодієм, – каже він, усміхаючись. – Яка вам різниця?

– Хочу переконатися, що ви не заробляєте на життя грою на піаніно.

– Я випав через вікно, – каже він, відвертаючись, хоча медсестри розповіли мені інше. Коли парамедики