Читати книгу - "Книга дзеркал"

викладала в Цюриху, перш ніж повернутися в Колумбійський університет. Її біографія містила багато технічних подробиць про підготовку спеціалістів та науково-дослідні програми, якими вона керувала багато років, і про головну премію, що вона отримала в 2006 році. Іншими словами, у психології вона стала видатною.

Я вирішив випробувати свою удачу і зателефонував у її офіс, щойно вийшов з кафе. Слухавку підняла її асистентка Бренді і повідомила мені, що доктор Вестлейк наразі недоступна, але записала моє ім’я і номер телефону. Я попросив її сказати доктору Вестлейк, що я телефонував у справі, пов’язаній із містером Річардом Флінном.

Я провів вечір у моєму лігві з Сем, кохаючись і розповідаючи їй про розслідування. Пізніше в неї був ностальгійний настрій; вона хотіла більше уваги, ніж зазвичай, і мала терпіння вислухати все, що я хотів сказати. Вона навіть поставила свою мобілку на беззвуковий режим, що було дуже рідко, і встромила її в сумочку, що лежала на долівці поруч із ліжком.

— Може, вся ця Річардова історія — безглуздий жарт, — сказала вона. — А якщо він узяв реальний випадок і вигадав події, що стосувалися його, як зробив Тарантіно в «Безславних виродках», пам’ятаєш?

— Можливо, але репортер має справу з фактами, — наполягав я. — Наразі я припускатиму, що все, написане ним, — правда.

— Спустімося на землю, — мовила вона. — «Факти» — це те, що редактори і продюсери вирішили розмістити в газетах, на радіо або показати по телевізору. Без нас усім би було байдуже, що люди ріжуть один одного в Сирії, що в сенатора — коханка чи що в Арканзасі вчинили вбивство. Вони не знали, що все це відбувається. Джоне, люди ніколи не цікавляться реальністю, тільки історіями. Може, й Флінн хотів написати історію, і крапка.

— Ну, існує тільки один спосіб дізнатися, так?

— Точно.

Вона перекотилася й опинилася на мені.

— Знаєш, сьогодні співробітниця розповіла мені, що дізналася про вагітність. Вона була така щаслива! Я пішла до вбиральні й проплакала там десять хвилин, просто не могла стриматися. Я уявила себе стару та самотню, що марнує своє життя на речі, які через двадцять років нічого не вартуватимуть, поки я обходжу увагою справді важливі речі.

Вона поклала голову мені на груди, і я злегка пестив її волосся. Я зрозумів, що вона стиха схлипувала. Її зміна в ставленні застала мене зненацька, і я не знав, як реагувати.

— А зараз ти мав би мені сказати, що я не самотня і що ти кохаєш мене, принаймні хоч трішки, — сказала вона. — Так зазвичай відбувається в жіночих романах.

— Аякже, любко. Ти не самотня, і я тебе трішки кохаю.

Вона підняла голову і подивилася мені в очі. Я відчував її тепле дихання на моєму підборідді.

— Джоне Келлер, ти невиправний брехун. У давні часи тебе би повісили за це на найближчому дереві.

— Важкі часи були, мем.

— Добре, опаную себе, вибач. Знаєш, здається, тебе справді захопила ця історія.

— Інакше вони б це на мене не повісили, правда? Хіба не ти говорила, що це чудова історія?

— Так, казала. Але через декілька місяців ти ризикуєш опинитися в якомусь забитому старому будинку на Нічийній вулиці, не в змозі ні в чому розібратися. Ти думав про це?

— Це просто тимчасова робота, яку я роблю на прохання друга. Може, я не знайду нічого надзвичайного, що спричинить резонанс, як ти любиш казати. Чоловік закохався в жінку, але з певних причин йому це вилізло боком, і він, імовірно, все життя жив із розбитим серцем. Ще один чоловік був убитий, і я навіть не знаю, чи ці дві історії так уже й пов’язані між собою. Але як репортер я навчився прислухатися до свого внутрішнього голосу і слідувати своїм інстинктам, і щоразу, коли я не робив цього, все котилося до дідька. Можливо, ця історія як одна з тих російських мотрійок, кожна з яких приховує в собі іншу. Ну, трохи безглузда, так?

— Кожна хороша історія трохи безглузда. У твоєму віці ти мав би вже це знати.

Ми довго лежали там, обійнявшись, не кохалися, не говорили, кожен із нас загорнувся у власні думки, поки в квартирі зовсім не стемніло, а вечірній шум автомобілів, здавалося, долинав з іншої планети.

Лора Бейнз зателефонувала мені наступного ранку, я саме сидів у машині. Вона мала приємний, злегка хрипкий голос, у який можна було б закохатися, навіть не бачачи його власника. Я знав: їй за п’ятдесят, але її голос звучав набагато молодше. Лора сказала про отримане від мене повідомлення і запитала мене, хто я та як пов’язаний із Річардом Флінном. Вона знала, що він недавно помер.

Назвавши своє ім’я, я сказав їй, що справа, яку я хотів викласти, була надто особиста для обговорення телефоном, і запропонував зустрітися.

— Пробачте, містере Келлер, але в мене немає звички зустрічатися з незнайомцями, — сказала вона. — Я не знаю, хто ви і чого хочете. Якщо ви наполягаєте на нашій зустрічі, то мусите пояснити мені докладніше.

Я вирішив сказати їй правду.

— Докторе Вестлейк, перш ніж містер Флінн помер, він написав книжку про час, коли навчався в Принстоні, та про події, що відбулися восени та взимку 1987 року. Гадаю, ви розумієте, про що я. Ви та професор Джозеф Вайдер — головні герої його історії. На прохання видавця книги я розслідую правдивість того, що стверджує рукопис.

— Чи мені розуміти, що видавець уже купив рукопис?

— Ще ні, літературна агенція прийняла його в роботу, але…

— А ви, містере Келлер, приватний детектив або щось таке?

— Ні, я репортер.

— У яку газету дописуєте?

— Я фрілансер уже два роки, та до цього я працював на «Пост».

— І ви гадаєте, що згадка назви цього таблоїда є хорошою рекомендацією?

Вона говорила абсолютно спокійним і виваженим тоном, майже позбавленим перепадів інтонації. Середньозахідний акцент, про який згадував Флінн у своєму рукописі, цілком зник. Я уявив її в лекційному залі: спілкується зі студентами, окуляри з такою самою товстою оправою, яку вона носила замолоду, її світле волосся туго закручене в гульку, педантична й упевнена. Привабливий образ.

Я промовчав, не впевнений, що казати далі, тому вона продовжувала:

— Річард використовував у книжці справжні імена чи ви просто зробили висновок, що там описано Джозефа Вайдера та мене?

— Він використовував справжні імена. Певна річ, він назвав вас вашим дівочим іменем: Лора Бейнз.

— У мене виникає дивне відчуття, коли я чую це ім’я, містере Келлер. Я не чула його дуже багато років. А чи літературний агент,