Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Ну, спробуйте, пане.

Мисливець, не цілячись, вистрілив у кущі. В ту ж мить звідти вистрибнув олень, високо підскочив, зробив кілька кроків і тут же впав у траву. Мисливець підбіг ближче, не вірячи своїм очам: він вполював оленя! Давно вже йому не траплялася така здобич.

— Що хочете за цю рушницю? — спитав тремтячим голосом.

— Зовсім дрібничку. Можна сказати, що й нічого. Ви дасте мені свою душу...

Мисливець зблід, здогадавшись, з ким має справу. Але чоловік додав:

— Ну-ну, аж так не переймайтеся. Насправді душа залишиться у вас. Я вам подарую кулю, в яку сховаю вашу душу. Все, що від вас вимагається — носити цю кулю при собі і ніколи з нею не розлучатися. Куля ця має таку здатність, що скільки б ви її не вистрілювали, щоразу буде повертатися назад. І так буде три тисячі разів. А як останній раз вистрілите, вилетить душа з кулі і — простісінько у мої руки.

Мисливець подумав собі, що ніхто ж його не змусить вистрілити аж стільки разів. На передостанньому пострілі він може зупинитися і сховати рушницю в безпечне місце. Мисливець з чортом вдарили по руках і підписали угоду. Як тільки мисливець розписався, то відчув, як клубок повітря підійшов йому до горла і зупинився, мовби нізащо не бажаючи покидати його. Але чорт гукнув:

— Ну!

І повітря вирвалося з якимсь жалібним зойком. Після цього чорт вручив мисливцеві рушницю з чарівною кулею, яка нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, видряпав на ній кігтем три маленькі шістки, а потім крутнувся на місці і зник.

Отримавши диво-рушницю, мисливець уже ніколи не вертався з ловів без здобичі. Чародійну кулю беріг, як зіницю ока, носячи її в кишені зеленої куртки. Жінку свою попередив, аби ніколи навіть пальцем не рухала його куртки. Звичайно, він нічого їй не розповів про угоду з чортом, бо вона як ревна християнка, ніколи б з цим не змирилась. Аби не збитися з ліку, кожен свій постріл він старанно нотував у спеціальному зошиті, якого ховав у скрині. Завдяки ловам він розбагатів.

Тим часом його жінку стала усе сильніше нервувати та зелена куртка, яка вже кілька років не пралася і неприємно пахла. Мисливець нізащо не бажав вішати її в сінях, ховаючи у хаті до шафи. Врешті вона скористалася його відсутністю, винесла на двір балію, налила теплої води і випрала куртку. Але перед тим все, що знайшла у кишенях, дбайливо розклала на порозі. Куртка на сонці швидко сохла, а жінка зайшла до хати припильнувати обід. Але коли вона вийшла, то побачила, ж індик щось поцупив з порогу і побіг із радісним ґольґанням. Жінка навіть не стала його переслідувати, адже то була всього-на-всього куля. Подібних куль у її чоловіка було стільки, що хоч город засівай. Жінка розклала усе, що було в кишенях по місцях, пропалу кулю замінила іншою і повісила куртку знову до шафи.

Ех, якби ж то вона призналася в усьому чоловікові, то він би, може, й знайшов чарівну кулю десь на обійсті, бо індик недовго нею тішився, зрозумівши, що це далеко не смаколик. Але жінка не розповіла нічого. Наступного дня мисливець вдягнув куртку, не зауваживши жодних змін і подався знову на лови. Незабаром побачив на узліссі оленя з такими великими і гіллястими рогами, що, здавалося, перед ним з’явився сам Король Олень. Він, не задумуючись, наставив рушницю і натиснув цинґель. І в цю саму хвилю затряслася земля у нього під ногами, сліпуча блискавка розпанахала небо, торорохнув грім і якась невидима сила вхопила мисливця і закрутила у шаленому чортовирі. А далі він побачив, що стрімко падає у червону клекочучу жаром прірву і розпачливо закричав, коли перші язики полум’я торкнулися його ніг.

Але опинившись у пеклі, мисливець страшенно обурився, твердячи, що не зробив того останнього пострілу, про який його попередив чорт, а тому душа його не повинна була сюди потрапити.

— Е-е, прошу пана, — заперечив чорт, — то все ніби й так, а ніби й не так. Бо ви ж зробили останній постріл!

— Нічого подібного! Це неможливо!

— А що, хіба повернулася куля?

Мисливець мац-мац по кишенях — нема. Але із цією жахливою для себе новиною він ніяк не хотів змиритися. Адже у нього всі постріли записані, там ще тільки друга тисяча пострілів викінчувалася. За будь-якої нагоди він чіплявся до чорта і років за двадцять так йому надокучив, що той таки зробив одну послугу. Раз на рік погодився випускати мисливця з пекла на пошуки загубленої кулі. Якщо знайде її, чорт поверне душу.

Але за той час жінка мисливця, вирішивши, що чоловік її загинув, одружилася вдруге і переселилася до нового чоловіка, а на місці їхньої хати зосталися самі руїни, які заросли густою травою і кущами.

— Раз у рік Зелений Мисливець з’являється в околицях Замарстинова і нипає у пошуках кулі. Він не знає, де має шукати кулю, бо чорт не сказав йому про те, що жінка підмінила кулю, а індик згубив її на подвір’ї. От він і блукає тими місцями, де ходив на лови і шукає, шукає кулю, — закінчив розповідь корчмар. — Коли йому хто-небудь зустрінеться, він запитує: «Чи не знаходили ви мою кулю?». Але ніхто ще не відповів йому ствердно.

У 1850-тих роках привид Зеленого Мисливця зник і більше ніколи нікому не зустрічався, хоча розповіді про нього продовжували кружляти. Кажуть, що саме тоді Зелений Мисливець нарешті знайшов свою кулю. Він приніс її чортові, той покрутив кулю в пальцях і погодився, що стріляли нею не більше як дві тисячі разів. Після цього повернув йому кулю разом із його душею і випустив на волю.

Але відтоді, як Зелений Мисливець потрапив до чорта і визволився від нього, проминуло цілих сто років. Як тільки він опинився на оболонях, де звик полювати, то відчув як тягар літ на нього тисне усе дужче і дужче. Ноги не слухалися його і при кожному кроці підкошувалися, рушниця випала з рук, а сам він упав у траву і вже не зміг підвестися. Лежав горілиць і дивився на хмари, доки очі самі собою не заплющилися, і