Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

У 1582 році під меч поклав свою голову і Янкул Сас. Він був сасом, себто німцем, і, пограбувавши державну скарбницю, намагався прорватися через Покуття в Угорщину. Його упіймали на Покутті й привезли до Львова разом з усіма, хто його супроводжував.

Разом із Янкулом до останніх днів життя перебувала його дружина. Після страти вона власним волоссям пришила голову чоловіка до тіла і поховала зі всіма урочистостями.

Дух страченого господаря ще кілька років по смерті з’являвся опівночі на місці страти. Ішов він повільно, обережно ступаючи, мовби боявся, що голова його може у будь-яку хвилину звалитися з рамен. Час від часу зупинявся, обмацував руками голову і сунув далі. Кілька разів обійшовши Ратушу, він спускався сходами до міської в’язниці і зникав у темряві.

Пишне волосся

Серед львівської шляхти траплялися неабиякі самодури. Одна молода пані Агнєшка Опацька у 1673 році наказала відрубати своїй служниці голову. За що? За те тільки, що та, вдягаючи на неї сукню, ненароком вколола її шпилькою.

Після страти вона наказала принести їй відрубану голову. Пані сиділи біля коминка, і хоч не було ще аж так зимно, її морозило. Вона взяла в руки відрубану голову, з якого спадало буйними хвилями довге світле волосся, покрутила її перед своїми очима, а потім кинула у вогонь зі словами:

— Ну, хіба ж вона була варта такого пишного волосся?

Але навіть і шляхетське дурисвітство каралося законом. Агнєшку посадили до в’язниці, а дух бідолашної служниці не раз бачили на мурах міста. Відрубану голову з довгим волоссям, яке розвівав вітер, вона несла у руках.

Хтозна-скільки вона ще страшила б вартових, які, бачачи її, хрестилися і цілували хреста, якби одного разу якийсь молодий вартовий, що вперше її уздрів, не вигукнув захоплено:

— Боже! Яке в неї пишне волосся!

У ту ж мить привид зупинився, голова її повернулася до вартового і промовила:

— Бог тобі заплатить!

Після цього дух зник і більше ніколи не з’являвся.

Сурмач з Ратуші

14 липня 1826 року відбулася подія, яка потрясла Львовом. Ратушева вежа пополудні вкрилася тріщинами і над вечір з гучним галасом завалилася. Під її руїнами загинули сурмач, два вояки і три робітники.

Незабаром після цієї події на площі Ринок став з’являтися привид сурмача. Він перепиняв запізнілих перехожих і запитував, чи не хочуть, аби він їм заграв. Оскільки такі здибанки відбувалися досить пізно, то перехожі, навіть якщо й були під мухою, відмовлялися, аби не накликати на себе гнів поліції. Так тривало досить довго, сурмач продовжував непокоїти львів’ян. І хтозна, чи не блукав би він ночами й до сьогодні, якби не трапився йому одної ночі батяр.

Він ішов собі з забави у корчмі Кучка і насвистував якусь нехитру пісеньку, аж тут з-за дерева вигулькнув незнайомець із сурмою:

— Прошу пана! А хочете, я вам заграю на сурмі?

Батяр, не довго думаючи, бовкнув:

— Ну, то заграйте.

Сурмач так не тямився від щастя, що в першій хвилі розгубився, і руки у нього затрусилися.

— Ну, та грайте, бо я вже спати хочу, — понаглив його під хмелений батяр.

Сурмач врешті затрубив ту мелодію, яку за життя грав на ратуші, але пролунала якась несу світи я какофонія. Навіть для не надто чутливого батярського вуха, то було щось жахливе.

— Гов! Гов! — заволав батяр. — Та шо пан реве, як бик на пасовиську! То таке ваше граннє?

Сурмач знітився, з очей його полилися сльози, він шпурнув сурму і з голосним плачем розчинився у повітрі.

Батяр роззирнувся довкола: а то що за біда? Привиділося, чи що? Але по сурмачеві не було й сліду.

З тих пір привид сурмача вже не турбував перехожих.

Зелений Мисливець

Ще до самого початку XX сторіччя усі діти Львова знали про Зеленого Мисливця. Як тільки якась дитина не слухала мами і тати, то відразу чула погрозу:

— Ану будь чемним! А то забере тебе Зелений Мисливець!

І дитяча фантазія домальовувала до образу таємничого мисливця те, що чула від бабусі і дідуся. Може, і вам щось доводилося про нього чути?

Колись львів’яни могли дізнатися найсвіжіші новини про Зеленого Мисливця у кнайпі «Під Королівським Оленем» на Замарстинові, де полюбляли збиратися мисливці. У холодні зимові вечори, коли за вікном танцювала хурделиця, а в коминку стрибав вогонь, завсідники кнайпи запалювали свої файки і починали непостійну бесіду за гальбами пива. Зазвичай вони обговорювали свої пригоди на ловах, дивуючи одне одного чудернацькими історіями. Корчмар Бомбах завше з цікавістю прислухався до тих розмов.

— То ви кажете, пане Кузеля, що бачили Зеленого Мисливця? — перепитав він, наливаючи пиво до гальби.

— Бачив, як ото вас бачу, пане Бомбах. Я зустрів його нині на оболонях. Він ішов по снігу, не залишаючи слідів. Хто ще міг іти по снігу, не залишаючи слідів, окрім Зеленого Мисливця?

— А чи був він у зеленій куртці, зелених штанях і зеленому капелюсі?

— Аякже! І з зеленим пером на капелюсі. А чорні наваксовані вуса мав закручені догори.

Коли ж серед присутніх траплявся хтось, хто чув про таємничого незнайомця вперше, то в очах пана Бомбах враз спалахував радісний вогник і він, смачно плямкаючи, починав переповідати легенду, яку уже вивчив напам’ять.

Ніхто не знає, ким був насправді Зелений Мисливець і як його звали. Відомо тільки, що цей чоловік, який просто таки схибнувся на ловах і цілими днями тільки те й робив, що переслідував дичину, жив у середині XVIII сторіччя. Однак на ловах йому не фортунило. Рідко коли вдавалося що-небудь уполювати. Одного разу, коли він блукав лісами цілий день і повертався додому без трофеїв, йому на дорозі зустрівся чоловік у чорному одязі. Незнайомець злегка підняв капелюха і привітався.

— Моє шанування, пане добродію, бачу смуток на вашім обличчі. Невдалі лови, чи не так?

— Маєте рацію, невдалі. За цілий день навіть куріпки не вцілив. Чи то рушниця стара, чи то я вже такий нездалий...

— А що б ви, пане, сказали, якби я вам подарував таку рушницю, що б’є без промаху? Стріляючи з неї, не конче навіть бачити дичину — куля сама її знайде.

— Жартуєте? Такої рушниці не існує.

— Чому ж не існує? Зараз вам покажу.

Чоловік вставив три пальці до рота і свиснув так пронизливо, що