Читати книгу - "Сестри крові"

в свої руки всю оборону. Генерал запевнив, що зробить усе, що в його силах і вмінні, але відмовився очолювати оборону. Перейняв її бургомістр Мартин Ґрозваєр. Серед аргументів, які висунув бургомістр, був такий: «Мусимо боронитися. Інакше станемо посміховищем». Комендант краківських драгунів Ціховський підтримав його. Мовляв, князь Вишневецький вийшов з військом, щоб у Замостю зібрати прусські війська й прийти на порятунок Львова.

— Прусські війська... — засміявся Йоган. — Більшу маячню годі вигадати. Хто чув про фантазійні прусські війська?

Ситуація була й справді складна. Простір міста, що мав приблизно п’ятнадцять гектарів, був оточений подвійним муром. Перший, внутрішній, біг попри будівлі, інколи навіть з ними зливаючись в одну лінію. На відстані кільканадцяти кроків тягнувся рівнобіжно дещо нижчий другий, зовнішній мур з баштами й вежами, що були найкраще укріплені на рогах та над брамами. Всього було сімнадцять оборонних веж, кожна з яких приписана до окремого цеху — Золотарів, Крамарів, Кушнірів, Калитників, Мечників, Ткачів, Сідлярів і Шапкарів, Броварів і Медоварів, Римарів, Мулярів, Токарів і Поворозників, Шевців, Гончарів, Гарбарів, Боднарів, ще були вежі при Галицькій брамі й Босяцькій фіртці, яку пильнували кармеліти босі. Місце між обома мурами було подекуди забудоване, переважно на східному боці. Тут стояли два арсенали, королівський і міський. За зовнішнім муром тягнувся широкий рів, заповнений водою, за ним височіли земляні вали. До міста можна було дістатися лише двома брамами: Галицькою і Краківською. Надвечір обидві брами зачиняли, а ключі отримував один з райців, якого називають proconsul nocturnus. Коли ж хто бажав о нічній порі в’їхати або виїхати з міста, мусив чекати біля брами доти, доки сторож не отримає згоди від проконсула. Коли ж подорожнього впускають, то він мусить спочатку пройти в браму на валах, перейти ланцюгові містки на ровах, далі минути браму в зовнішньому мурі, іще одну браму у внутрішньому мурі, перш ніж опиниться в місті. З часом магістрат почав вважати право впускання до міста за свій привілей, і нікому, окрім короля, ключів від брам не видали. Роги міського чотирикутника були скріплені окремими своєрідними фортецями. Зокрема північно-західний ріг займав Нижній замок, що двома боками зливався з мурами міста. Це була резиденція старости Львівської землі з королівськими кімнатами й ґродським судом. На північно-східному таку ж оборонну ролю грали будівлі домініканського конвенту, а на південно-східному — бернардинський монастир. Південно-західний ріг мав лише вежу, бо сусіднє багно над Полтвою було й так непрохідним.

За межею міста розкинулися два широкі передмістя, Краківське й Галицьке, з цілими рядами вулиць. Належало до доброго тону, щоб кожен заможніший міщанин мав на передмісті одну або більше посілостей, на яких збудував собі віллу й володів власним господарством з садом, городом, кіньми, худобою і навіть сажалкою. Там також виросли охайні будиночки заможніших передміщан, а неподалік і численні халупи ремісників і селян, збудовані з глини й тирси, які Полтва, розливаючись, завиграшки зносила і рівняла з землею. Але передмістя не були захищені, за винятком окремих соборів та монастирів, найголовнішим оборонним пунктом був Високий замок, що панував над містом, переходячи в цілу систему гір. Якби не замок, то вся оборона міста виглядала б дуже сумно. Окрім Високого замку міцними фортецями могли вважатися монастирі: бернардинський, кармелітів босих і кармелітів узутих, а також собор Святого Юра. Мури, вали й обидва замки мали багато слабких місць, у мурах були тріщини, в які можна було закладати мішечки з порохом, арсенали валилися, зброя давно застаріла, а до того ж бракувало фахового війська, бо покладатися на озброєних міщан можна було тільки в крайньому випадку. Всі війська, які минали Львів після Пилявців, не затримувалися надовго. Навіть львівський староста Сенявський поставився з повною байдужістю до міста, яким у першу чергу мав би заопікуватися. Тільки й того, що, покидаючи його, залишив на Високім замку бурґграфа Івана Братковського, родом русина, з невеликим загоном, хоч сам повів із собою чотири сотні вояків. З тих, кого вдалося шляхті завербувати, залишилося у Львові лише трохи піхоти та й то без коменданта Івана Червінського, що завчасу дременув. З остраху, щоб і ця піхота не дременула, місто взяло її на своє утримання і призначило на оборону Високого замку, додавши їм чотири гаківниці.

— Арцішевський ще влітку вимагав, щоб збудувати на валах дашки, які б захищали оборонців від дощу, скріпити розхитані частоколи, але ніхто його тоді не слухав, а тепер вже й часу нема, — сказав Лукаш. — І людей бракує, щоб обсадити оборонну лінію.

— Всього найманого війська маємо понад триста, — ствердив Кушевич. — Отже, головний тягар оборони впаде на самих міщан. Число міщанської міліції не більше як півтори тисячі. Ще можна додати шляхту й жидів. Всього разом три з половиною тисячі.

— Чому не рахуєте русинів та вірмен? — поцікавився Лукаш.

— Це не я, так магістрат рахує. Не довіряють їм.

— То що ж, коли гроші на оборону збирати, з церков золото й срібло конфіскувати, довіра була? Не думаю, що вони будуть байдуже спостерігати, як інші місто боронять. У русинів забрали дзвони, а тепер ще й залізну плиту, що заміняла дзвін, з Успенської церкви зняли. Гадаєте таким чином зробити їх лояльними?

— Пане Мартине, — зітхнув Кушевич, — я знаю, що робиться багато дурного. Але є й підозри, що русини щось затівають. Не раз їх бачили, як вони збираються в групки й про щось гомонять приховано. Хтозна, чи не обговорюють особливі сигнали для козацтва.

— Пане Самійле, — не втримався Йоган, — ви це поважно говорите? Якому русинові хотілося б, щоб козаки до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не будуть розбиратися, чиє це добро. Все піде прахом. Та й місто зазнає такої руйнації, що вже, либонь, і не зведеться. Згадайте орди Спартака, які нищили панські маєтки, трощили безцінні скульптури й мозаїки, випалювали сади й парки, шпурляли в вогонь манускрипти. Це некерована стихія, вона для всіх страшна.

Пізніше, коли розходилися, а Йоган вирішив провести Дуката, вони перейшли на тему медицини. Майбутня облога не могла не турбувати, адже це означатиме десятки поранених, з якими доведеться давати раду лише кільком хірургам, бо інші повтікали. Є ще змога залучити цирульників, ті теж могли придатися, а ще черниці. Та з’ясувалося, що Йоган уже кілька місяців самотужки навчає трьох хлопців, як зашивати рани, як добувати з тіла стріли й кулі. Все, звісно, таємно.

— А вчаться вони анатомії на