Читати книгу - "Лице ненависті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Найкапітальніше розвинувся український «патріотизм», сказати б, з гастрономічним ухилом. Працює чимало українських пекарень і ковбасних закладів; виробляються свіжо- морожені вареники з будь-якими начинками, є українські бари, ресторани й заклади, так би мовити, комбіновані, де їжу можна вживати на місці чи забирати з собою. На початку жовтня в нью-йоркських газетах майнуло повідомлення, що на Ірвінгтон-авеню відкривається чергова українська крамниця («Маємо найкращі вироби наших м’ясарів з Нью-Йорка й околиць»), де можна перекусити йа місці («Робимо холодні й гарячі канапки, каву й чай»). Втім усе це для довшої розповіді, до якої я ще вертатимусь. Українська тема Америки Невичерпна, і про неї — писати й писати.
Вчора на прийомі в китайському представництві (розкішні столи, кельнери в білих кітелях, військові в мундирах з великими червоними петлицями) я зустрів Гарісона Солсбері. Це відомий, гадаю, нині найстаріший і найзаслуженіший журналіст в Америці. Свого часу він редагував «Нью-Йорк таймс»; в роки війни працював у нас, зустрічався з керівниками країни, написав серію книг про війну, про журналістику, діставав найвищі американські премії. При всьму тому він ніколи не належав до числа наших великих друзів, але й не робив секрету з власних переконань. Досвідчений, талановитий журналіст, Солсбері був і лишається представником свого світу, й соціально він зрозумілий та недвозначний —- це дуже полегшує спілкування. Він бував і в Києві — у літа війни, коли місто щойно звільнили й зарубіжним журналістам показували розритий Бабин яр; і нещодавно — на чолі делегації американських письменників. Москву він знає, як свій Нью-Йорк, хоч не все у ній оцінює так, як ми.
Так чи інакше, Солсбері побачив мене в китайському представництві, підійшов, подзеленчав крижинками в склянці з віскі й запитав, з висоти свого майже двометрового зросту:
Як почуваєтесь на ворожій території?
А де вона? — спитав я.— Ви маєте на увазі китайську? Чи американську?
Що ви! — Солсбері зробив крок назад.— Мені здається, що письменник не в своєму звичайному оточенні повинен почуватися неспокійно. Як солдат на ворожій території...
Не треба,— сказав я, і Солсбері засміявся. Він продовжив:
Мені хочеться зустрітись із радянськими письменниками —- не лише мені, а й моїм друзям. Тільки треба, щоб то була вища ліга, еліта, кращі з кращих, га?
Хто? — мені схотілося, як кажуть дипломати, скористатися правом на репліку, а отже, самому спитати: — Ви знаєте цих людей? Кращих з кращих? Можете їх назвати?
Солсбері подзеленчав крижинками в склянці й ковтнув:
Складайте свою команду, як хочете. Але не треба, щоб вона боялася чужого поля. В Америці важко, ви знаєте. Тут імена часом означають більше, ніж книжки, а репутації — ще більше. Якщо про людину тут не бажають знати, вона може раз-два й загубитися. Чужа територія вимагає часу для освоєння...
На цьому я закінчуватиму лист. Він і так дуже довгий. Втім, скажу ще одне. Коли я йшов з китайського прийому, один мій знайомий, що мовчки слухав нашу розмову з Солсбері, зауважив:
Старий мав рацію. Тут багато чужих територій. В кожного є власна територія і чужа. Ви про це не забувайте.
ПРЕСА (9)
З газети «Нью-Йорк тайме», 3 жовтня 1982 р.
«За останні шість років близько 80 тисяч людей прибуло з Радянського Союзу до Сполучених Штатів... і в цій групі була висока пропорція людей мистецтва та інтелектуалів... Музикант-виконавець Жак Лейзер каже, що «чимало музикантів, які не мали імен в Радянському Союзі, сподівалися після приїзду до США бути запрошеними у концертні турне.' Вони навіть уявлення не мали про те, як важко тут робити кар’єру незалежно від того, росіянин ти чи ні». Ці складності впливають часом і на артистів, які справді мали престижні кар’єри в Радянському Союзі. Олександр Годунов був престижною балетною зіркою у Великому театрі з достатньою міжнародною репутацією в момент, коли він лишився у США 1979 року... Після клопітної кар’єри в Американському театрі балету його звідти звільнили... Ще більше розчаровуючою була поява в країні Леоніда та Валентини Козлових, танцюристів з Великого театру, які лишились у США за кілька тижнів після Годунова і яких, здається, повністю зігнорувала тутешня машина роблення кар’єр».
РОЗДІЛ 6
Зранку я чекав на звістку від Семена Каца. Це заняття, звісно, не поглинало мене усього, але все ж таки я знав, що близько полудня він зайде; в нього у цей час денна молоч- ницька перерва тривалістю зо три години між ранковою та вечірньою доставками. Телефонував він нечасто, та й застати мене було непросто, а на ніч я телефон вимикав. А домовились ми про зустріч, бо засперечалися. Почавши з того, що я висловив тверду й трохи демагогічну думку про те, що всяка праця почесна, хоч людина, звісно, має присвячувати себе справі, яку любить.
Ви так вважаєте? — спитав Кац.— Просто ви іще мало жили на світі й ще менше жили в Нью-Йорку. В нашого теперішнього губернатора прізвище майже як у мене — йог а прізвище Коч,— то навіть він сказав, що втомився від своє! роботи...
Втома — це зовсім інше. Втома повинна бути.
А я от не певен, що народився для того, аби розвозити молоко й розносити хліб. Але це діло мені подобається. Це чиста робота. А в Нью-Йорку все більше стає робіт нечистих. Тут понад мільйон людей шукає, де прилаштуватися б. Ким завгодно, тільки заробити хоч трохи. їм, вибачайте, просто хочеться їсти, і часом вони згодні навіть вбити людину, щоб вийняти у неї з кишені п’ять доларів. Ви ж знаєте, що в Нью- Йорку завжди потрібно мати при собі дрібні гроші...
З цього та з інших приводів життя у Нью-Йорку й справді вимагає колосальних кількостей металевих монет. По-перше, щоб телефонувати: автомати розраховано на монети в 5, 10 і 25 центів — залежно від того, скільки ви хочете розмовляти. Якщо телефонуєш за межі міста, телефоністка весь час нагадуватиме тобі, скільки монеток треба ще кинути, і в тебе повинні бути ці монетки. Крім того, дрібні гроші необхідні, щоб відкупитися від вуличних причеп, які, дихаючи перегаром, випрошують «на каву». Ще дріб'язок необхідний для купівлі газет; купи причавлених чавунними брусками товстйх американських газет лежать довкруг продавця, як подушки чи килимки для мусульманських намазів. І справді, щось релігійне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.