Читати книгу - "Лице ненависті"

...Поруч з газетною стійкою вищилась телефонна будка з розсувними білими дверима. Щоранку за будкою можна було бачити ту саму немолоду жінку, що сиділа на пластиковому мішку для сміття. Жінка меланхолійно дивилась перед собою; часом плела щось довге й сіре, розпускаючи виплетене раніше. Коли я купував газети, жінка, швидко рухаючи шпицями й не дивлячись у мій бік, неголосно казала: «У вас іще є дрібні?» Дрібняки в мене були, але не в таких кількостях, щоб негайно їх роздавати. Але й жінка питала не нав’язливо, в ній не було нічого від набридливих просіїв, які активно вимагають того, що їм не належить.

Не думаю, щоб для жебраків я виглядав особливо приваб­ливо, але практично майже щоденно в мене просили грошей на вулиці. Просять «на каву» чи «на метро» (квиток до нью- йоркського метро коштує 75 центів і кажуть, що от-от буде коштувати долар — це не дешево). Такі просії беруть масовістю акції; прочісуючи багатотисячний натовп, вони виловлюють скількись там дрібняків. Причому техніка тут одноманітна; найщасливіша людина йде поряд з вами, у вашому ритмі й мило з вами бесідує, пояснюючи, чому згадану суму хотілося б отримати саме від вас. Лише крізь нью-йоркський Таймс- сквер — зону в центрі Манхеттену — за американськими підрахунками, проходить мільйон з чвертю людей щодня — той, хто просити вміє, бодай чогось, а напрохає...

А тих, хто просити не вміє, мені жаль. Жінку, яка сидить на чорному пластиковому мішку біля газетної стійки, мені шкода, бо вона «аут», вибула, їй не допоможе ніхто вже, бо тим, хто програв, тут не допомагають.

Кац, певно, має рацію: це неправда, що кожну справу можна полюбити й всяка праця підносить. Щодня бачу людей, які роблять те, що їм соромно чи принаймні було соромно робити. Маю на увазі й людину, яка на розі роздає запрошення до бару з проститутками, і сурмача, який виводить архангельські рулади на іншому розі, і сліпого з єдиним олівцем у бляшанці (всі кидають дрібняки «за олівець», але ніхто не бере ного). Яка вже там радість, коли дівчатко років п’ятнадцяти, не більше, каже мені «хелло» й підморгує кудись вбік...

Деякі уроки здобування грошей швидко засвоюються приїжджими. Наведу кілька прикладів з російськомовного нью- йоркського журнальчика «Литературное зарубежье», № 3—4 (журнальчик явно неперіодичний—де грошей узяти?): «Молодий чоловік пообіцяв іммігрантам надіслати «Святковий набір з сьомгою та шампанським» і, зібравши по пошті гроші, зник». «Якийсь тип оголосив, що покаже радянський фільм «Семнадцать мгновений весны», а сам, зібравши гроші за продані квитки, миттю щез, бо в нього не було кінострічки. Правильно! Дурнів слід вчити!» Чи «страховий агент», який потім сказав, що його «не розуміли», але при цьому присвоїв кругленьку суму...

Статтю з цими прикладами дав мені почитати Семен Кац, Він прийшов без дзвінка й приніс мені також свіже число «Тайм­са». Кореспондент згаданого журналу писав, що радянська молодь суціль ходить в джинсах, носить адідасівські кросівки, яких ми вже самі виробляємо по мільйону на рік, і користується фрунцузькою косметикою. Багато хто в нас, пише журнал, займається вітрильним спортом, який на Заході завжди вважався заняттям для аристократів. Крім того, новинки західної музики й навіть дещо з капіталістичних напоїв можна з нас набути. І точнісінько, як автори опусів про те, що в нас немає нічого, журналіст з «Таймса» теж приходить до виснов­ку, що соціалізм загине, хоч, на його думку, від того, що всев нього є. Дуже забавно співставляти такі статті. їм же все одно, чи є в нас вітрильники, джинси, горілка, шампунь, ковбаса і все інше. їм треба, щоб у нас було погано. І з приводу цього все вони фантазують. І платять їм саме за це; невеликі гроші, але платять. А що можна вигадати на поганих харчах? Навіть гукнути голосно не вдається, коли в череві порожньо.

...Напевно, групу напроти нашого представництва — трьох жінок і трьох чоловіків — перед роботою нагодували, бо кричали вони дуже старанно. Навіть важко було повірити, Що шестеро людей здатні наробити такого галасу, доки не побачив я портативні мегафони, схожі на старовинні пістолети з дулами у вигляді лійок. Молода жінка в червоній хустці підносила свою лійку перша, і всі починали скандувати за нею. Скандували вони хором, дуже ритмічно, вірші, схожі на дитячі лічилочки. Англомовна лічилочка вимагала когось там в Союзі виправдати й випустити, а когось іншого неодмінно арештувати й підшукати йому таку статтю звинувачення, щоб довше сидів.

Доки ми з Кацом ішли до представництва, я й сказав йому, що з усім тим він міг би й не поспішати. Газету я і так передивляюся час од часу. А демонстранти час від часу повискують під вікнами; цей будинок взагалі не найтихіша місцина в місті — напроти пожежна команда й синагога, які влаштовують свої концерти в найнесподіваніший час. А крикуни на розі хоч попереджають про те, коли зберуться,—таке правило. От і-про цих я знав наперед.

Нічого ви не розумієте,— сказав Кац.— Ми ж домовилися з'ясувати не за шум, а за гроші.

І раптом у мого супутника витягнулось обличчя. Ми спинилися біля маленького овочево-фруктового торговельного закладу метрів за тридцять від людей, які колом марширували,— їх було шестеро, всі з дуельними мегафонами.

Гляньте,— сказав мені Семен.— Он і Марта...

Я теж пізнав її, охоронницю цвинтаря. Марта була однією з трьох крикух біля представництва. Трохи віддалік стояв її племінник Володя, перейменований в Уолтера, і дивився на все це.

Я дивився на Володю-Уолтера і думав, що зовсім недавно ще цей хлопчик навчався у радянській школі, грав у футбол і ходив на піонерські свята; і треба ж — саме тепер, коли вік в нього перехідний і важкий, так зламати життя. Дивлячись на Володю, я йшов до нього, але Марта вже побачила мене: вийшла зі своєї компанії й рушила навперейми. Вона наблизилася впритул, І видно було, що ненавидить вона мене безконечно — навіть очі побіліли:

Якщо ви зараз же не підете звідси, я закричу. Не чіпайте хлопця. У нас в Америці е ще поліція, й вона діло знає! Я закричу, й вас вишлють з країни. Гадаєте, не закричу? Вас вишлють...

А що? — подумав я. Таки вишлють. І прикро стало не через те, що вишлють,