Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Джейсон різко ляснув долонею по столу.

— Йому не сподобалося, що ви назвали себе тупим, — пояснив батько. — Він так не вважає.

— Але він бачить формулу вперше в житті! І одразу вивів мені результат!

— Просто для нього з математичної точки зору це настільки очевидно, як для вас, наприклад, очевидно, що кросівки не пасують до ділового костюма, а лаковані туфлі — до спортивних штанів, — пояснив містер Флетчер. — У Джея мозок влаштований трошки по-іншому, ніж у решти людей. Йому байдуже до ділового костюма й кросівок. Його цікавлять цифри.

— Тобто аутизм це не…

— Це не хвороба, — закінчив за мене Флетчер. — Звісно, це певна особливість розвитку, але цим не можна заразитись і це не вада. Я б сказав, що це своєрідний дарунок природи.

Я мовчав. Я був такий вражений, що не міг промовити ні слова. Мало того, що мій особистий погляд на аутизм цілком збігався з поглядом професора Флетчера, але на додачу поряд зі мною сиділа маленька людина, голова якої була ідеально влаштована для тих процесів, що їх мій мозок намагався осягнути вже рік, однак так до кінця й не осягнув.

Він може, а я ні.

— Очманіти й не встати, — це все, що я міг сказати. — Джей, ти… ти просто… Унікальний! Я тобою захоплююся!

Замість відповіді хлопчик раптом різко встав і обняв мене. Я відчув, що в мене защипало в носі й стисло горло.

— Ну все, тепер ви друзі! — засміявся Мейсон. — Вітаю, ви в колі!

Коли гості пішли, Франческа сказала:

— Бачиш, Джорджіо… Він живе в дещо іншому світі. Якщо більшість людей живуть у світі почуттів і пристрастей, то Джей-Джей живе у світі чисел і логіки, — тут вона подивилася мені прямо у вічі й тихо сказала: — Як і я, зрештою…

* * *

Я знав, що колись це має статись. І чесно, я боявся цього моменту. І я не знав, як відреагує Франческа.

Втратити бойового товариша завжди боляче. А ще болячіше, коли ти сам, власними руками, відправляєш його в останню путь.

«Містера Щасливчика»[18] більше немає…

Я вже колись писав, що рано чи пізно, але нам доведеться це зробити. Звісно, місію могли б доручити іншій зміні й іншому ЦУП, але… Звідкись я знав, що це будемо ми. Бо ми найкраще давали раду з Містером Щасливчиком. Я завжди писав його ім’я в лапках, але тепер він заслужив, щоб я писав просто: Містер Щасливчик.

Щасливчик був доволі примхливий сателіт. Скажімо прямо: він був страшенно проблемний сателіт. Окрім пошкодженої форсунки одного з двигунів, він мав безліч інших проблем — із комунікацією, процесом корекції, поведінкою його сонячних батарей. І все одно він справно працював і завжди давав стабільний сигнал.

Попри його поважний вік, ми були знайомі з Містером Щасливчиком недовго. Ми працювали з ним усього кілька місяців, але за цей час добряче до цього сателіта прихилилися. Мабуть, через те, що в нього було ім’я. А може, й через те, що з ним потрібно було… розмовляти! Справді, під час кожної корекції ми замовляли симплекс на певній частоті й говорили з ним.

А деколи він «говорив» з нами (одного разу над нами пожартувала служба координації в Г’юстоні, і це був, без перебільшення, моторошний і водночас зворушливий розіграш[19]). А розмовляти з ним було потрібно, бо якщо цього не робити, то нічого не виходило!

Я не збагнув, як це працювало, але, чесно кажучи, нас влаштовувала версія, що сателіт був із самого народження непростий і вередливий. Тим більше, два інженери з LM, Стів і Джейк, самі в це вірили. І це якраз вони повідомили нам страшну звістку: ми повинні вивести нашого примхливого улюбленця на орбіту захоронення…

— Джорджіо, затримайся на хвилинку, тут Стів із LM хоче з тобою поговорити… — сказала Трейсі, діждавшись, коли Франческа вийде з командного центру. Мені зробилося гидко на душі, бо я шостим чуттям здогадався, про що йтиметься.

— Час настав, Джорджіо… — на Стіва жаль було дивитися. Він був інженером Щасливчика десять років і переживав за нього, як за рідну дитину. Я одразу все зрозумів.

— Стіве, а чому ми? — гірко спитав я.

— Ти ж знаєш… Вас він слухається з першого разу… До того ж… Зрозумій, я не можу… Я навіть Джейка не покликав на цю розмову. Він узяв вихідний на той день, коли ЦЕ має статися…

Я зітхнув. Як я скажу напарниці про важке завдання? Як вона відреагує? Як вона взагалі це переживе?

— Я зрозумів, — сказав я. — Чекаємо кейс.

І ось нарешті настав той день. Я посадив напарницю перед собою і пояснив, ЩО саме нам доведеться зробити.

— Ти можеш не брати в цьому участі, якщо не хочеш…

Франческа подивилася на мене повними сліз очима й твердо промовила:

— Ні. Я буду до кінця.

— І як вона відреагувала? — спитав полковник Вескотт, знаючи заздалегідь, що я скажу у відповідь

— Плаче… Але вона боєць і буде з нами до кінця.

— Щасливчик теж боєць. Стільки років протримався на посту, бідолашний…

— Ви про нього говорите, як про солдата, — сказав я.

— Власне. У нього є ім’я. І він простояв на посту, не здався! — полковник мить помовчав і додав: — І він піде, як солдат!

— Це як? — не зрозумів я.

— Побачиш.

— LM, третій монітор! — сказала Трейсі. — Хай вам бог помагає!

За нашими спинами зібралася майже вся наша маленька компанія. Полковник Вескотт, сержант МакКарті і професор Рассел. Старший офіцер Баррел був на своєму посту в прозорому боксі командира, а Трейсі — за пультом зв’язку.

Ми мали зняти Містера Щасливчика з його траєкторії і відправити на орбіту захоронення — на кількасот кілометрів вище, ніж його нинішня геостаціонарна орбіта. Там багатостраждальний сателіт піде на вічний спокій і кружлятиме в холодному космосі не одну тисячу років.

— Симплекс — другий канал… — кволо прошепотіла Трейсі.

Ніхто не наважувався сказати останніх слів.

— Прощавай, Містере Щасливчик! — нарешті насилу вичавив я. — Нам було весело з тобою і буде гірко без тебе! Ми пройшли з тобою хорошу школу…

— Прощавай, любий… — тихенько заплакала Франческа.

Старший офіцер Баррел на своєму посту мовчки підвівся.

Ми витримали паузу.

— Курс 240,5, 46,30, 57,00, імпульс у пропорціях 12,0:4,0:2,1, — ледь чутно прошепотіла Франческа й затулила обличчя руками.

— Угу, — замість нормальної відповіді сказав я.

— До запуску готові…

— Почекайте хвильку, — попросив Вескотт і вийшов.

Він вернувся з двома солдатами. Два бійці в парадних мундирах. В одного в руках був державний прапор, а в другого — я впізнав у ньому Браяна Данкана, нашого штатного волинщика, — шотландська волинка. Я зрозумів, що це буде справжній похорон.

Полковник кивнув, і ми з Франческою запустили процедуру.

Бійці приготувалися до церемонії прощання.

Солдат із прапором став між нами і моніторами.

— Рівняння на прапор! — гаркнув полковник.

Ми всі встали. Браян заграв «Amazing Grace» — один із найвідоміших християнських гімнів, який тепер виконують у пам’ять за загиблими героями. Тужливі звуки волинки наповнили командний центр. Полковник віддав останній військовий салют Щасливчикові як солдатові, що до кінця стояв на бойовому посту. Сара вслід за командиром скинула руку до козирка кепі. Я, оскільки був у формі, також. Волинка проникала в самісіньке серце, і я не витримав. Гіркі сльози покотилися в мене одна за одною. Ридма ридали Франческа і Трейсі. У третьому моніторі витирали