Читати книгу - "На лезі клинка"

Лоґен знав, що це втома. Не просто від сходження чи непосильного марш-кидка з напівмертвим учнем на плечах, чи від марш-кидка за день до того, чи навіть від битви у лісі. Він втомився від усього. Від шанка, від війн, від усього свого життя.

— Я не можу іти безкінечно, Малакусе, не можу безкінечно боротись. Скільки цих страшних знущань може витримати людина? Мені потрібно хвильку посидіти. На нормальному, блядь, кріслі! Хіба я багато прошу? Хіба багато?

З цим настроєм, лаючись і нарікаючи на кожному кроці, і з Кеєм, котрий стукався головою об його зад, Лоґен підійшов до моста.

Міст був простим і водночас граційним, і таким же древнім, як дорога, і через те весь зарослий плющем, і тягнувся він десь на двадцять кроків над запаморочливою ущелиною. Далеко внизу річка билася об щербате каміння, здіймаючи шум і яскраві бризки. По той бік мосту між двома моховитими скелями стриміла стіна, зведена так майстерно, що годі було визначити, де природне переходило в штучне. У стіні виднілися єдині старовинні двері, оббиті мідддю, позеленілою від часу та вологи.

Обережно ступаючи по слизькому камінню, Лоґен звично замислився про те, як би було найкраще штурмувати цю споруду. А ніяк. Навіть якщо мати тисячу відбірних бійців. Перед дверима був лише вузький кам'яний виступ — ніде поставити драбину чи замахнутись тараном. Стіна сягала десь із десять кроків у висоту, а брама здавалась міцною, наче камінь. А якщо вони ще й міст зруйнують... Логен перехилився через край і зглитнув. Падати було далеко.

Він глибоко вдихнув і загупав кулаком по мокрій зеленій міді. Чотири сильних громохких удари. Він гупав так у браму Карлеона після битви, і міщани поквапились здатись. Але зараз ніхто не квапився.

Лоґен зачекав. Постукав ще раз. Зачекав. Він все більше промокав від туману, що піднімався від річки. Лоґен зціпив зуби і підняв руку, щоб постукати знову. Відкрилася вузька щілина, і на нього з-за товстих ґрат холодно глянула пара водявих очей.

— Хто це там? — гаркнув грубий голос.

— Мене звати Лоґен Дев'ятипалий. Я...

— Не знаю такого.

Логен сподівався на привітніше вітання.

— Я прийшов, щоб побачити Баяза.

Йому не відповіли.

— Першого з...

— Так. Він тут.

Проте двері не відчинили.

— Він не приймає відвідувачів. Я казав про це останньому посланцю.

— Я не посланець, зі мною Малакус Кей.

— Малака хто?

— Кей, учень мага.

— Учень?

— Він дуже хворий, — повільно промовив Логен. — Він може померти.

— Кажеш, хворий? І може померти?

— Так.

— Як там тебе, скажи ще раз, звати...

— Та відкрий ти ці йобані двері! — Логен намарне помахав кулаком перед щілиною. — Будь ласка!

— Ми не впускаємо всіх підряд... зачекай. Покажи мені свої руки.

— Що?

— Покажи руки.

Лоґен підняв руки вгору. Водянисті очі поволі пройшлися по його пальцях.

— Їх дев'ять. Одного немає, бачиш? — Він підніс обрубок до щілини.

— Дев'ять, так? Треба було з цього і починати.

Брязнули засуви, і двері зі скрипом прочинилися. З іншого боку на нього підозріло дивився літній чоловік, який згинався під вагою старомодного обладунку. Він тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вістря меча шалено танцювало, хоча він силкувався втримати його вертикально.

Логен підняв руки.

— Я здаюсь.

Старий воротар не усміхнувся. Він щось невдоволено буркнув, коли Логен проминув його, а тоді закрив важкі двері, накинув засуви, розвернувся і поплентався геть, не сказавши більше ні слова. Логен рушив за ним вузькою долиною, яку всівали дивні будиночки — побиті негодою, вкриті мохом, напівзаглиблені у стрімкі скелі, що з'єднувалися з гірським схилом.

На порозі одного із будинків працювала за прядкою понура жінка, яка зміряла Логена похмурим поглядом, коли він з непритомним учнем на плечі проходив повз неї. Логен відповів їй посмішкою. Вона була аж ніяк не красунею, але вже пройшло стільки часу, відколи він... Жінка пірнула в дім і грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворі. Логен зітхнув. Стара магія досі діяла.

Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Від запаху свіжого хліба у порожньому шлунку Логена забурчало. Трохи далі сміялися і грались, бігаючи довкола низенького старого дерева, кілька темноволосих дітлахів. Вони нагадали Логенові його власних дітей. Ні, вони не були на них схожі, просто його охопила печаль.

Треба визнати, що Логен був трохи розчарований. Він очікував побачити щось мудріше, і значно більше борід. Але ці люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-які інші селяни. Схожий вигляд мало і його сільце до приходу шанка. Він задумався, чи потрапив у те місце, що треба. А тоді вони звернули за поворот.

Попереду у скелю були вбудовані три величезні, гострі вежі. Вони з'єднувалися в основі, але розходились вище, і були вкриті темним плющем. Здавалось, ніби вони значно старіші навіть за міст чи дорогу — такі давні, як сама гора. Біля підніжжя веж купчилося розмаїття інших будівель, що тулились до країв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жінка на ґанку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався підкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м'ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м'ясо якоїсь тварини, тепер мив закривавлені руки в кориті.

А на широких сходах перед найвищою із трьох веж сидів величний стариган. Він був одягнений в усе біле, мав довгу бороду, гачкуватий ніс і біле волосся, що спадало з-під білої шапочки. І це нарешті вразило Лоґена. Перший з-поміж магів, безперечно, виглядав, як треба. Помітивши Лоґена, він зірвався зі сходинок і поспішив до нього, тріпочучи білою мантією.

— Поклади його тут, — пробурмотів він, вказавши на галявину біля колодязя, і Лоґен опустився навколішки та якомога обережніше поклав Кея на землю, тамуючи нестримний біль у спині.

Старий нахилився над Кеєм і приклав до його чола вузлувату руку.

— Я приніс назад твого учня, — тупувато сказав Лоґен.

— Мого?

— Хіба ти не Баяз?

Старий розсміявся.

— О ні, я Веллс, наглядач Бібліотеки.

— Я Баяз, — долинув з-за спини голос.

До них поволі йшов, витираючи руки об ганчірку, м'ясник. Він виглядав літ так десь на шістдесят, але був коренастим, мав виразне, покраяне борознами обличчя і коротко стрижену бороду. На голові в нього не було ні волосини, і денне сонце яскраво виблискувало на його смаглявій маківці. М'ясник