Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

Найгірше з усього: він так само чудово танцює. Невимушено, іскорки в очах і в тілі… до самих кінчиків пальців. Та ще й уникає отих прибацаних рухів Денні з фільму.

Мені стискає горло. Я не відриваю очей від Мартіна, дивлюся, як він танцює і співає, водно дошукуюся щонайменшої помилки, з якої міг би потішитися, але не знаходжу.

Мартін досконалий! Він такий досконалий, що хай би його дідько вхопив!

Фінал пісні просто катастрофічний для мене. Денні й Сенді враз ніби помічають одне одного і біжать через всю сцену з розпростертими обіймами.

— Денні! — вигукує Іне.

— Сенді! — скрикує Мартін.

— Мені треба в туалет, — кажу я Нільсові й Перові й рвучко підхоплююся зі стільця.

Того вечора я переписуюся з Іне смс-ками.

«Я ще тобі подобаюся?» — пишу я.

«Так».

«А Мартін тобі подобається більше?»

Іне на це не відповідає. Минає чимало часу, і від неї таки приходить відповідь.

«Йому дуже нелегко».

Нелегко? Хіба може бути важко людині, яка настільки ДОСКОНАЛА? Хіба важко може бути людині, котра що другий тиждень живе з Іне в одному домі?

Мені хочеться заплакати. Бо таке вона мала б сказати про мене.

Це МЕНІ нелегко…

ТАКІ ЗАКОНИ ПРИРОДИ

Надворі дедалі більше заходить осінь. І в повітря, і в дерева — повсюди.

Одного дня на початку жовтня мені телефонує Сіґне.

— Гадаю, уже час, — без жодних пояснень каже вона. — Скажімо, о третій?

Отже, час настав. Я телефоную Іне.

— Птахам пора летіти на південь, — кажу їй.

Коли ми приходимо, Сіґне вже чекає на нас у пальті й дивному капелюшку. Я зношу вниз ходунці, а Іне — картонну пачку з пташенятами. Ми мовчимо й почуваємося дуже урочисто — усі троє.

Дивовижно: я завжди розумів, що цей момент настане, і водночас відчував, що до нього ще дуже далеко. Дивовижно, що він настав ось ЗАРАЗ.

Перед нашою багатоповерхівкою Іне ставить пачку на лавку й знімає з неї решітку.

— Щасливої мандрівки в теплі краї! — бажає вона пташкам — зовсім тихенько.

Ми поволі відходимо від пачки.

Пташенята відразу розуміють. Розуміють, що над ними небо. Не біла стеля ванної, а справжнє велике синє небо, у яке можна злетіти.

Одне за одним вони покидають пачку. Одне за одним здіймаються вище й вище, ніби літали все своє життя. Вони радісно цвіркочуть, мовби співають оду життю.

Ми довго стоїмо, задерши голови, аж починає боліти шия, а Сіґне доводиться сісти на лавку. Пташки кружляють над нами ген далеко вгорі. Це МИ врятували їм життя! Він цієї думки мені аж мурашки бігають по спині.

Ми тішимося, доки нам не спадає на думку їх порахувати. Нарахували п’ятьох…

Повітря у моїх легенях мовби застигло. Я переводжу погляд на пачку й спершу його не бачу.

— Онде! — вигукує Іне.

Я веду очима за її поглядом. І теж бачу… Шосте пташеня зовсім сховане за пачкою.

Воно вибралося з гнізда й тепер чеберяє до краю лавки, схиливши набік голівку, як усі пташки, коли хочуть подивитися униз. На краю зупиняється, розгойдується, тріпоче крильцями, але не злітає.

Я відразу здогадуюся: це те пташеня, яке з самого початку відбилося від гурту.

Ми стоїмо, завмерши. Майже не дихаємо. Ніби найменший порух позбавить нас надії.

А тоді… Стається диво! Пташеня енергійно тріпотить крилами. Злітає над лавкою.

Ми затамовуємо подих — Іне, Сіґне і я. Так, воно летить! Але частіше махає крильцями, ніж решта. Так, наче повітря чинить йому опір.

Ти мусиш, думаю я. Я майже благаю. Тобі вдасться!

Але як допомогти пташеняті силою думки? Як можу Я допомогти йому полетіти?

Шосте пташеня падає на землю, під лавку. Лежить і тремтить.

Іне підбирає його. Довго тримає в долонях, а потім обережно кладе знову в пачку.

— Вони його покинули, — промовляє вона зі сльозами на очах.

Сіґне обіймає Іне за плечі.

— Такі закони природи, — мовить вона.

Не зронивши ні слова, ми відносимо пачку до помешкання Сіґне.

Сіґне теж мовчить, але пригощає нас соком та печивом.

СВІТ ЖОРСТОКИЙ

Скоро доведеться вже піддягати теплі рейтузи під штани. Ми стоїмо на баскетбольному майданчику перед школою. Карл, Сіндре і я втягуємо шиї, ховаючи обличчя в коміри курток. На долоні натягуємо рукави, бо ніхто з нас ще не носить рукавиць. Так завжди роблять круті хлопці… Такі, як ми!

— Як справи з вигаданою дамою серця? — хихоче Сіндре.

Багато чого доводиться терпіти, якщо хочеш, щоб тебе вважали крутим, і я це добре знаю.

— Вона СПРАВЖНЯ, — з притиском і водночас приязно кажу я, намагаючись продемонструвати, що вмію толерувати підколки, і, про всяк випадок, ще й недбало спльовую.

— Та звичайно! — сміється Карл.

— Та ясно! — вторує йому Сіндре з лукавими іскорками й жартома боксує мене в плече. — Фантазії іноді бувають дуже живі. То твоїми друзями в молодшій школі… ану-ану… були уявна кохана й невдаха?

Іне й Уле. Це про них він говорить. Моя Іне й Уле, який потребує мене.

Однак не це змушує мене ще глибше пірнути в комір куртки. У його тоні з’являються нові нотки. Щось таке, чого я не можу намацати. І воно стосується МЕНЕ.

Карл шкіриться на всю губу, Сіндре знову боксує мене в плече, цього разу доволі боляче, і я не знаю, що відповісти. А треба рятувати ситуацію — зараз, як ніколи раніше. Сіндре й Карл нізащо НЕ повинні розпізнати, ким я є насправді: гну серед левів.

На щастя, інше відволікає їхню увагу. Повз нас проходить Мартін. Кінозірка Мартін з тугими біцепсами й білими зубами.

Спершу він чимчикує цілком спокійно, поринувши, вочевидь, у свої думки. Та, щойно помітивши Карла й Сіндре, пришвидшує крок у протилежному напрямку.

— Галльо, пупсику! — кричить йому навздогін Карл.

Я бачу, як смикнулися плечі Мартіна. Він ще більше наддає ходи. Не озирається.

Зате озираюсь я. Витріщаюся на Карла й Сіндре.

Пупсик? Чому вони звертаються до Мартіна, як до дівчинки?

Сіндре голосно сміється.

— Лишень не кажи, що це він — твоє таємне кохання! — і втретє гупає мене кулаком у плече.

МАРТІН? МОЄ КОХАННЯ? Від удару болить плече, забиває подих.

— Фацет надто вже жіночний, — каже Сіндре до Карла. — Отакий…

І Сіндре манірно вигойдує руками й вихляє стегнами.

З нього поганий актор, і він анітрохи не схожий на Мартіна.

І все ж я сміюся. Голосно й настрашено. Надто довго. Услід за Сіндре теж надмірно вигойдую руками.

Раптом нізвідки з’являється Іне. Я не бачив, як вона підійшла. Зупиняється за метр від мене. Темні вії, блискуче волосся наче сяє. І дивиться лише на мене.

Я ще більше лякаюся. Досі злий на Карла й Сіндре, що вони мені не вірять.

І зважуюся на свій найбільший шанс у житті.

— ОСЬ моя кохана! — кричу я до Карла і Сіндре. — Правда ж, Іне?

Усе навколо завмирає. Мовби весь світ сфокусувався на мені й Іне.

А вона навіть не ворухнеться. Навіть не кліпає очима. Далі впивається у мене поглядом своїх почорнілих очей, довго мовчить, перш ніж озватися.

— Уявлення не маю, про що ти кажеш…

А тоді наздоганяє Мартіна й бере його за руку.

— Ось мій коханий!

Спершу я нічого не розумію. Я дивлюся й дивлюся на Мартіна з Іне, мій