Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Хто там із нею?..

Він швидко схопився з ліжка і рвонув двері в її кімнату.

Різке світло електрики вдарило йому в лице. Він прикрив очі рукою і став на порозі. Катерина сказала:

— Підіть одягніться, ви ж у самій білизні… я не одна.

Правильно — на пожмаканій постелі сидів іще хтось. Хто?..

Коли не зраджували очі, то був смаглявий громадянин, що колись стрівся йому в Катерининій ложі. Він пишався тоді рівним проділом, бездоганно білим коміром сорочки та елегантними манерами, що чарували товариство актрис. Але тепер… що з ним трапилось? І зачоси, і комір ніби вихрилися в сагарському самумі, а він, власник цих, колись вишуканих речей, сидів у страхополошній позі й боязко позирав на несподіваного гостя.

Радивон ворухнувся й повернув до себе в кімнату.

Він таки одягся, але до Катерини вже не пішов. Що йому там?.. І взагалі, що йому робити? Котра година?.. Дві.

Він вийшов на вулицю.

Місто вже спало. Холодні ліхтарі тихо гойдалися на високих стовпах і, здавалося, ритмічно кліпали прозорими віями. Від того брудний закаляний сніг на брукові змінював свій колір… то сірий, то ніби багряний.

Не хотілося ні спати, ні… жити.

Десь заспівав півень. Потім — другий, третій. Скоро відгукнулася вся дальня, східна околиця.

Радивон повернув голову, наслухав, потім підняв ногу, другу, і наче не сам він, а хто інший керував його волею, пішов на спів півнів.

Усю ніч бродив він по засніжених бур'янистих околицях міста. Йому здавалося, що то він устав рано, удосвіта, і йде до своєї кузні. Інколи ж його уява повертала на недавні одвідини села; тоді йому ввижалося, що поруч нього дріботить дядько Трохим, сільський активіст, і з докором хитає головою. Пізніше дядька Трохима змінив п'яний розпорядник із робмисівської вечірки; він показував йому забруднену крейдою спину й сміявся осоловілими очима. До цього товариства приєднався й театральний гардеробник, вусатий Степан. Як і тоді на вечірці, він скаржився на непостійність удачі своєї дружини, а потім розрюмсався і попрохав на «пляшку».

І лише пізнім ранком, коли вокзальний гудок сповістив сніданок, він повернувся назад і голодний, змучений пішов у міськраду.

Того дня мало відбутися чергове засідання президії. Уже більшість товаришів були в кімнаті секретаріату і чекали на його прихід.

Він нашвидку привітався з ними і попрохав собі порядок денний.

Він довго читав його, вдивляючись у літери, і нічого не розумів. Нарешті взяв синього олівця і — на здивування секретаря — дописав у кінці: «ще й про театр».

Потім зім'яв руками лице і розпочав засідання. Але взяти активну участь у роботі президії не зміг. Йому свербіли вії, боліло все тіло. Сон, що оминув його цієї ночі, несподівано став підступати до його очей.

Тоді він, пославшися на хворобу, передав головування секретареві і сів далі від столу, у темний куток. Зразу ж ніжне тепло, таке, як і вчора в ліжку, скувало йому руки, ноги, лице.

Ах, хоч би ж не розпорошити!

Він стулив вії.

Про що вони там говорять?.. Хай уже обійдуться без мене… нема сили…

Секретар оголосив:

— Про звільнення від місцевих податків колективу музкомедії…

Радивон підскочив.

— Як — «про звільнення»?..

Він плигнув до столу й стрівся очима з головним адміністратором театру. Той подав йому записку.

«Дорогий Радивоне!

Зроби все, що він прохатиме. То дуже потрібно для нашого театру. Він говорив, що все залежить від одного твого слова. Прохаю тебе, скажи його…

Катерина».

Радивон пробіг очима записку і зчепив зуби. Ледве помітна усмішка торкнула куточки його губ:

— Скажу його!..

І раптом крикнув:

— Геть звідси!..

Усі присутні члени президії здивовано підвели голови і вперлися очима в Радивонове лице. Головний адміністратор пополотнів.

Радивон повторив: