Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тут є шлях, — сказав я. — Зараз я дозволю йому мене забрати. Після цього дай мені кілька секунд, аби я звільнив шлях для тебе.
Я просунувся ще трохи вперед, і мене транспортувало. Зробивши крок убік, я швиденько обвів очима каплицю. Тут наче нічого не змінилося.
А тоді поруч зі мною опинилася Джилва. Я почув, як вона шумно втягнула повітря.
— Господи! — вигукнула вона.
— Я знаю, на що дивлюся, — сказав я, — але не знаю, що бачу, якщо ти мене розумієш.
— Це святилище, — сказала вона, — присвячене духові одного з членів королівського дому Амбера.
— Так, моєму батькові Корвіну, — підтвердив я. — Це те, на що я дивлюся. Але що це святилище робить тут, у Дворах, ось чого я не розумію!
Вона повільно зробила кілька кроків уперед, роздивляючись вівтар, присвячений моєму батькові.
— А ще можу тобі сказати, — додав я, — що це не єдине таке святилище, яке мені довелося побачити, відколи я повернувся.
Вона обережно торкнулася руків’я Ґрейсвандіра. За вівтарем відшукала пачку свічок. Витягла звідти срібну, вставила її в гніздо свічника, запалила від іншої і поставила поруч із Ґрейсвандіром. Здійснюючи цей ритуал, вона щось тихо примовляла, але слів я не розібрав.
Коли вона знову повернулася до мене, на її обличчі я побачив посмішку.
— І ти, і я тут зростали, — промовив я. — Як це вийшло, що ти, схоже, знаєш про це все, а я — нічого?
— Відповідь дуже проста, мілорде, — сказала вона мені. — Ти залишив Двори одразу по війні, поїхав шукати знань в інших краях. Оце перед тобою ознака того, що відбулося тут без тебе.
Вона взяла мене за руку й підвела до лави.
— Ніхто не думав, що ми насправді програємо війну, — сказала вона, — хоча деякі давно попереджали, що Амбер стане грізним супротивником. — Ми сіли на лаву. — Після війни почало наростати, — продовжила вона, — невдоволення політикою, яка призвела до поразки та укладення угоди. Проте жодний дім поодинці й навіть жодна група домів не могли наважитися на спробу повалення владної коаліції. Ти знаєш, якими консервативними є Лорди Обода. Аби об’єднати більшість проти Корони, знадобилося б щось надзвичайне. Тому їхнє невдоволення вилилося в інші форми. Розгорнулася жвава торгівля амберськими пам’ятними речами, що залишилися після війни. Народ був зачарований переможцями. Стало складатися щось на кшталт культу. Почали з’являтися приватні каплиці, такі, як оця, присвячені окремим амберитам, тим, чиї чесноти особливо імпонували власнику каплиці.
Вона замовкла, уважно вивчаючи вираз мого обличчя.
— Це стало надто вже відгонити релігією, — повела вона далі, — а з незапам’ятних часів Шлях Змії був єдиною впливовою релігією у Дворах. Отож Свейвілл заборонив культ Амбера як єресь, хоч усім було ясно, що причини у нього були чисто політичні. Як виявилося, це було помилкою. Якби він не зробив нічого, ця мода могла б скоро минути. Хоч, звісно, тут я не можу бути впевненою. Але заборона загнала цей культ у підпілля, змусила людей ставитися до нього серйозніше, як до чогось бунтарського. Не можу сказати, скільки зараз у Дворах каплиць цього культу, але перед нами, без сумніву, одна з них.
— Надзвичайно цікавий феномен суспільного життя, — зауважив я. — А предметом твого культу, звичайно, є Бенедикт.
Вона розсміялася.
— Неважко було здогадатися, — промовила вона.
— Сказати чесно, про цю каплицю мені розповів мій брат Мандор. Каже, що одного разу, перебуваючи у Гендрейків на рауті, він забрів туди й не зрозумів, що воно таке.
Вона пирхнула сміхом.
— Мабуть, він тебе перевіряв, — сказала вона. — Про ці каплиці всім давно відомо. А я мала шанс дізнатися, що він і сам сповідує цей культ.
— Дійсно? А як ти про це довідалася?
— Він не робив з цього таємниці раніше, до заборони.
— І хто ж його особистий ідол? — поцікавився я.
— Принцеса Фіона, — відповіла вона.
Цікавіше й цікавіше...
— Ти на власні очі бачила у нього каплицю на її честь? — запитав я.
— Так. До заборони було звичайною справою запросити своїх друзів на службу, а надто коли ти почувався особливо роздратованим королівською політикою.
— А після заборони?
— Усі заявили публічно, що зруйнували свої каплиці. Але багато хто просто переніс їх в інше місце, примостивши десь на прихованих шляхах.
— А традиція запрошувати друзів на меси?
— Гадаю, це залежить від того, наскільки близькі друзі. Але я не дуже знайома з організацією амберського культу. — Вона схвильовано махнула рукою. — Звісно, таке місце, як це, є нелегальним. Добре, що я не знаю, де ми знаходимося.
— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився я. — А як співвідносяться між собою ідол та його реальний прототип? Я сказав би, що Мандор, дійсно, трохи схиблений на Фіоні. Він одного разу зустрівся з нею в реалі у мене на очах. Ще один хлопець, якого я знаю, поцупив дещо, що належало його... ідолу?., і зберігає це у себе, у святилищі. А це, — я підвівся, підійшов до вівтаря і взяв клинок Корвіна, — реальна річ. Я бачив Ґрейсвандір зблизька, торкався його, тримав його в руках. Це він. Але як бути з тим, що мій батько пропав, а останнього разу, коли я його бачив, він мав на собі цього меча? Чи відповідає догматам цього культу тримати об’єкт поклоніння в ув’язненні?
— Ніколи про таке не чула. Але вважаю це цілком можливим. Об’єктом поклоніння є дух певної людини, то чому б не ув’язнити її?
— Або вбити?
— Або вбити, — погодилася вона.
— Тоді, хоч як усе це цікаво, — підсумував я, відвертаючись від вівтаря, — це, насправді, не допомагає мені знайти батька.
Прямуючи до Джилви, я пройшов тим, що мало означати, напевно, алегорію Амбера, візерунком, стилізованим під орнамент на кавказькому килимі, викладеним із темних і світлих плиток. Біля правої стіни розмістилася алегорія Хаосу.
— Тобі доведеться поставити запитання людині, причетній до того, що його клинок опинився тут, — сказала вона, підводячись.
— Я вже запитав людину, яку вважав, можливо, причетною. Відповідь мені нічого не дала.
Я взяв її під руку, аби скерувати до шляху, що мусив винести нас на дерево, і вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.