Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Квоут сів.
Хроніст схвально кивнув і повернувся до Баста.
— Чим можу допомогти?
— Не лізти мені під ноги, — грубо відповів той. — І втримати його на цьому стільці, доки я не повернуся.
Він покрокував нагору.
На мить запала тиша.
— Отже, — заговорив Хроніст, — умовний спосіб.
— У найкращому разі, — зауважив Квоут, — він безглуздий. Ускладнює мову без потреби. Це мене ображає.
— Ой, та ну, — відказав дещо ображеним тоном Хроніст. — Умовний спосіб — це серце гіпотетичного. У годящих руках… — він замовк, щойно в залу знову ввірвався Баст, насуплений і з невеличкою дерев’яною скринькою в руках.
— Принесіть мені води, — владно звернувся Баст до Хроніста. — Свіжої, з дощової бочки, а не з насоса. Далі мені знадобиться молоко з льодовника, трохи підігрітого меду й широка миска. Потім приберіть цей безлад і не лізьте мені під ноги.
Баст промив рану на голові у Квоута, а тоді продів у кістяну голку власну волосину та спритніше за кравчиню зробив чотири щільні стібки у шкірі шинкаря.
— Відкрийте рота, — попросив він, а тоді зазирнув усередину й, насупившись, потицяв пальцем в один із задніх зубів. Кивнув самому собі.
Баст передав Квоутові склянку з водою.
— Прополощіть рота, Реші. Прополощіть кілька разів і сплюньте назад у склянку.
Квоут так і зробив. Коли він закінчив, вода була червона, як вино.
Повернувся Хроніст із пляшкою молока. Баст понюхав його, а тоді налив трохи в широку глиняну миску. Додав меду й покрутив її, щоби змішати. Урешті занурив палець у склянку з кривавою водою, витягнув його і зронив у миску одну краплину.
Баст покрутив рідину знов і вручив миску Квоутові.
— Наберіть повний рот, — наказав. — Не ковтайте. Тримайте в роті, доки я вам не скажу.
Квоут із цікавістю на обличчі перехилив миску й набрав повний рот молока.
Баст теж набрав повний рот. Тоді на одну довгу мить заплющив очі. На його обличчі відобразилася крайня зосередженість. Відтак розплющив їх. Підніс миску до рота Квоута й показав усередину неї.
Квоут виплюнув молоко. Воно мало бездоганний вершково-білий колір.
Баст підніс миску до свого рота і сплюнув. Рідина виявилася пінистою й рожевою.
Квоут вирячив очі та проказав:
— Басте, не треба…
Той різко змахнув однією рукою. Його очі залишалися суворими.
— Реші, я вашої думки не питав.
Шинкар зніяковіло опустив погляд.
— Басте, тобі не варто робити аж так багато.
Темноволосий молодик простягнув руку й лагідно притулив її до обличчя свого господаря. Якусь мить він здавався стомленим, змореним до краю. Баст із задумливим смутком на обличчі поволі захитав головою.
— Реші, ви ідіот.
Тоді відвів руку назад, і втома кудись поділася. Він тицьнув пальцем на інший бік шинкваса, туди, де стояв і спостерігав Хроніст.
— Принесіть їжу, — затим показав на Квоута. — Розказуйте історію.
Баст розвернувся на підборах, підійшов до свого стільця біля вогнища й опустився на стілець так, наче то був трон. Двічі різко плеснув у долоні.
— Розважте мене! — промовив він із широкою божевільною усмішкою. А інші, хоч і стояли біля шинкваса, бачили кров на його зубах.
Розділ сто тридцять сьомий. Запитання
Хоча бургомістр Левіншира явно схвалював мої дії зі лжеартистами, я знав, що не все так просто. За залізним законом я був винен щонайменше у трьох тяжких злочинах, і будь-якого з них вистачило б, щоб відправити мене на шибеницю.
На жаль, у Левінширі всі знали моє ім’я й зовнішність, і я побоювався, що історія може помандрувати швидше за мене. У такому разі я з легкістю міг прибути до міста, в якому тамтешні констеблі виконають свій обов’язок і посадять мене, доки на суд у моїй справі не прибуде мандрівний суддя.
Тож я щодуху мчав до Северена. Два дні завзято йшов, а тоді оплатив місце в кареті, що прямувала на південь. Чутки подорожують хутко, та їх можна випередити, якщо ви готові швидко їхати та якийсь час не спати.
За три дні неприємної їзди я опинився в Северені. Карета вступила до міста крізь східні ворота, і я вперше побачив шибеницю, про яку мені розповідав Бредон. Побілілі кістки в залізній клітці не притлумили моїх тривог. Мейр посадив туди людину за звичайний бандитизм. А що він може зробити з людиною, яка забила дев’ятьох мандрівних лицедіїв у дорозі?
У мене виникла потужна спокуса попрямувати просто до «Чотирьох ґнотів», де я, всупереч словам Ктей, сподівався знайти Денну. От тільки мене вкривали бруд і піт, що зібралися за кілька днів. Перш ніж поговорити з кимось, мені треба було помитися й зачесатися.
Щойно опинившись у маєтку мейра, я відправив Стейпсові перстень і записку, бо знав, що так можна найшвидше зв’язатися з мейром заради розмови віч-на-віч. Я, не надто зволікаючи, повернувся до своєї кімнати, хоча для цього треба було грубо проштовхнутися повз кількох придворних у коридорах. Щойно я поставив дорожню торбу й відправив гінців по гарячу воду, у дверях з’явився Стейпс.
— Юний пане Квоуте! — радісно всміхнувся він і взяв мене за руку для потиску. — Добре, що ви повернулися. Пане й пані, я справді за вас хвилювався.
Від його ентузіазму я мимоволі всміхнувся стомленою усмішкою.
— Я радий поверненню, Стейпсе. Чи багато я пропустив?
— Багато? — він засміявся. — Весілля, наприклад.
— Весілля? — перепитав я, та вгадав відповідь, щойно це вимовив. — Весілля мейра?
Стейпс захоплено кивнув.
— О, дійство вийшло розкішне. Зважаючи на все, шкода, що вам довелося його пропустити, — він багатозначно поглянув на мене, та більше нічого не сказав. Стейпс завжди був дуже обережним.
— Вони не надто марнували час, чи не так?
— Від заручин минуло два місяці, — зауважив Стейпс із ноткою докору. — Анітрохи не менше, ніж вимагає пристойність, — я помітив, що він трохи розслабився, і він підморгнув мені. — Хоча варто сказати, що їм трохи не терпілося.
Коли у відчинені двері зайшли хлопці-гінці з відрами води, від якої йшла пара, я засміявся. Плюскання, з яким вони почали наповнювати ванну, здавалося схожим на солодку музику.
Служник провів їх поглядом, а тоді нахилився поближче і проказав тихішим голосом:
— Ви зараз зрадієте. Ще з однією нашою нерозв’язаною проблемою розібрались як годиться.
Я отетеріло поглянув на нього, шукаючи в пам’яті того, на що він може натякати. Стільки всього сталося, відколи я пішов…
Стейпс помітив вираз мого обличчя.
— Кодікус, — сказав він. При цьому його вуста гірко скривилися. — Даґон повернув його всього за два дні після вашого відходу. Він заліг на дно менш ніж за десять миль від міста.
— Так близько? — здивовано перепитав я.
Стейпс похмуро кивнув.
— Він ховався у фермерській хатинці, наче борсук у норі. Вбив чотирьох особистих охоронців мейра й позбавив Даґона ока. Урешті його спіймали, лише підпаливши хату.
— А що сталося далі? — запитав я. — Очевидно, що не суд.
— Із цією проблемою розібралися, — повторив Стейпс. — Як годиться.
Останнє він проказав із добре відчутною похмурою категоричністю. Його очі, зазвичай добрі, звузилися від ненависті. Тієї миті кругловидий коротун був дуже мало схожий на бакалійника.
Я згадав, як Алверон спокійно сказав: «Відріжте йому великі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
