Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Невимовна радість осяяла те похмуре обличчя, наче останній промінь сонця, що сідає у хмари на обрії, мов у справжнісіньку могилу.

Та, як ми вже сказали, марно чекав він, що Альбер прийде в його покої і розповість про свою перемогу. Зрозуміло було, чому його син, вирушаючи на поєдинок, не захотів піти до батька, що за його честь він помщався: та чому він, відплативши за батькову честь, не прийшов і не кинувся в його обійми?

І тоді граф, не маючи змоги побачитися з Альбером, послав по нього покойового слугу. Ми знаємо, що Альбер звелів слузі нічого не приховувати від графа.

За десять хвилин на ґанку з’явився граф де Морсер, убраний у чорний сурдут із коміром військового зразка, у чорних штанах і в чорних рукавичках. Либонь, він заздалегідь віддав розпорядження, бо не встиг він спуститися з ґанку, як йому подали ридван.

Покойовий слуга відразу ж поклав у ридван кирею, де було загорнуто дві шпаги, потім зачинив дверцята і сів поруч із візником.

Візник чекав наказу.

— На Єлисейські Поля, — сказав генерал, — до графа Монте-Кріс­то. Чвалом!

Коні помчали вперед, коли їх стьобнули батогом; за п’ять хвилин вони зупинилися біля кам’яниці графа Монте-Кріс­то.

Морсер сам відчинив дверцята і, мов той парубок, плигнув на ходу з ридвана, подзвонив і ввійшов разом зі слугою в широко відчинені двері.

За мить Батістен доповідав своєму панові про графа де Морсера, і граф Монте-Кріс­то, провівши Гайде, звелів запровадити Морсера до вітальні.

Генерал уже втретє зміряв кроками довжину вітальні, аж, обернувшись, угледів у дверях графа Монте-Кріс­то.

— А, це пан де Морсер! — спокійно сказав граф Монте-Кріс­то. — Мені здавалося, я не те почув.

— Так, це я, — відказав граф; його вуста тремтіли, він ледве вимовляв слова.

— Мені залишається дізнатися, — сказав граф Монте-Кріс­то, — чим зобов’язаний я, що бачу графа де Морсера о такій ранній порі?

— У вас сьогодні вранці була дуель із моїм сином, пане? — запитав генерал.

— Ви знаєте про це? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, і знаю також, що в мого сина були вагомі причини битися з вами і постаратися убити вас.

— Авжеж, мосьпане, у нього були на те вагомі причини. Та все ж таки, як бачите, він не вступив у поєдинок зі мною і не вбив мене.

— Проте для нього ви є винуватець ганьби, яка спіткала його батька, винуватець страшенного лиха, що поселилося у нашому домі.

— Це так, мосьпане, — відказав граф Монте-Кріс­то з тим-таки жахливим спокоєм, — утім, другорядний винуватець, а не головний.

— Ви, напевне, перепросили його чи дали якісь пояснення?

— Я нічого не пояснював йому, і перепросив не я, а він.

— Та що ж, на вашу думку, означає його поведінка?

— Напевне він побачив, що хтось інший більший винуватець, ніж я.

— І хто?

— Його батько.

— Припустимо, — пополотнівши, сказав Морсер, — та ви повинні знати, що винуватець не любить, коли йому вказують на його вину.

— Знаю я це... Тож і чекав того, що сталося.

— Ви чекали, що мій син виявиться боягузом? — вигукнув генерал.

— Альбер де Морсер не боягуз, — відтяв граф Монте-Кріс­то.

— Якщо чоловік тримає в руках шпагу, якщо перед ним стоїть його смертельний ворог і він не вступає у двобій, значить, він боягуз! Якби він був тут, я сказав би йому це!

— Мосьпане, — сухо відказав граф Монте-Кріс­то, — сподіваюся, ви приїхали до мене не для того, щоб обговорювати ваші родинні справи. Скажіть усе це вашому синові, може, він знайде, що відповісти вам.

— О, ні, — відказав генерал, посміхнувшись, — правда ваша, не задля цього я приїхав! Я приїхав, щоб сказати вам, що я теж вважаю вас моїм ворогом! Я інстинктивно ненавиджу вас! У мене таке відчуття, наче я завжди вас знав і завжди ненавидів! І якщо вже сучасна молодь відмовляється вступати у подинок, то битися треба нам... Ви згодні зі мною, пане?

— Цілком. Адже коли я сказав вам, що чекав того, що має статися, то мав на увазі й ваш візит.

— Тим ліпше... То ви готові?

— Я завжди готовий.

— Ми будемо битися, аж поки один із нас загине, розумієте? — люто сказав генерал, зціпивши зуби.

— Аж поки один із нас загине, — кивнувши, повторив граф Монте-Кріс­то.

— Тоді їдьмо, секунданти нам не потрібні.

— Авжеж, не потрібні, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ми надто вже добре знаємо один одного!

— Навпаки, — сказав генерал, — ми геть не знаємо один одного.

— Облиште, — сказав граф Монте-Кріс­то із тим самісіньким смертельним спокоєм, — годі вже! Хіба ви не той самий вояк Фернан, що втік із війська напередодні битви під Ватерлоо? Хіба ви не той самий лейтенант Фернан, що був провідником і шпигуном французького війська в Іспанії? Хіба ви не той самий полковник Фернан, що продав, зрадив, убив свого добродійника Алі? І хіба всі ці Фернани заразом не обернулися генерал-лейтенантом графом де Морсером, пером Франції?

— Негіднику, — вигукнув генерал, якому ті слова дошкуляли, мов розпечене залізо, — ти картаєш мене моєю ганьбою перед тим, як може, уб’єш мене! Ні, не хотів я сказати, що ти не знаєш мене, бо добре знаю я, що ти промкнувся у пітьму мого минулого, що перечитав — хтозна, з яким смолоскипом! — кожнісіньку сторінку мого життя, та, може, в моїй ганьбі все ж таки більше честі, ніж у твоєму позірному блиску! Авжеж, ти мене знаєш, я не сумніваюся, та я не знаю тебе, пройдисвіте, що обсипається золотом і самоцвітами! У Парижі ти прозиваєшся графом Монте-Кріс­то, в Італії — Синдбадом-Мореплавцем, на Мальті ще якось, уже й не пам’ятаю. Та я вимагаю, я хочу знати твоє справжнє наймення з-поміж сотні твоїх прибраних імен, щоб вигукнути його перед тим, як прохромлю шпагою твоє серце!

Граф Монте-Кріс­то зблід як смерть; очі його заяріли грізним вогнем; він кинувся до сусіднього покою, здер із себе краватку, сурдут і камізельку, надів моряцьку куртку і шапочку, з-під якої вибивалася його довга чуприна.

І тоді він повернувся назад, страшний, невблаганний, і, згорнувши руки на грудях, підійшов до генерала. Морсер чекав, дивуючись із того, що він так несподівано вибіг із вітальні. Коли він побачив, яким став граф Монте-Кріс­то, зуби його зацокотіли, а ноги підігнулися; він помалу позадкував, аж заточився, натрапивши на стіл.

— Фернане, — сказав йому граф Монте-Кріс­то, — із-поміж сотні моїх імен мені варто назвати одне, щоб уразити тебе, і ти відгадав це наймення, правда ж? Ти згадав його? Тому що, попри всі мої поневіряння, попри всі муки, я стою перед тобою сьогодні, помолодівши від радості помсти, такий, яким ти, либонь, не раз бачив мене уві сні, відтоді як одружився... з Мерседес, моєю нареченою!

Генерал відкинув голову назад і, простягнувши