Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Едмон Дантес!

Відтак із надлюдськими зусиллями він доплентав до ґанку, хитаючись мов п’яний перейшов двір і повалився на руки слузі, бурмочучи:

— Додому, додому!

Дорогою свіже повітря і сором перед слугами допомогли йому зібратися на дусі, проте відстань була невелика і відчай знову охопив його, коли вони почали наближатися до обійстя.

За декілька кроків од дому граф звелів зупинитися і виліз із ридвана.

Брама була розчахнута навстіж, і посеред двориська чекав кучер фіакра, дивуючись, що його погукали до такої розкішної кам’яниці. Граф перелякано зиркнув на нього, та не зважився ні про що розпитувати і пішов у свої покої.

Сходами спускалися двоє; він насилу встиг заховатися в бічну кімнату, щоб не зіткнутися з ними.

То була Мерседес, що спиралася на синову руку; вони удвох покидали дім.

Вони пройшли зовсім близько від бідолахи, що, сховавшись за шторою, мало не почув дотик шовкової сукні Мерседес і відчув на своєму обличчі теплий подих сина, який казав:

— Сміливіше, матінко! Ходімо, ходімо хутчій, це вже не наш дім.

Слова завмерли, кроки подаленіли.

Граф випростався, учепившись руками у штору; він силкувався погамувати найрозпачливіше ридання, що коли-небудь вихоплювалося з грудей чоловіка, якого відразу покидали і дружина, і син...

Незабаром він почув, як грюкнули дверцята фіакра, потім вйокнув візник і шибки затремтіли від гуркоту тяжкого повозу; тоді він побіг до себе у спальню, щоб іще раз поглянути на все, що він любив у цьому світі, та фіакр поїхав, і ні Мерседес, ні Альбер не виглянули з віконця, щоб кинути погляд на спорожнілий дім, на покинутого батька і чоловіка останній, прощальний погляд, у якому була б бодай крапля співчуття.

І ось тоді, коли колеса повозу заторохтіли брукованою вулицею, гримнув постріл, і хмарка темного диму вихопилася з вікна спальні, що розлетілося від струсу.

XVI. Валентина

Читачі, звісно, здогадуються, куди квапився Моррель, і з ким він мав побачитися.

Розлучившись із графом Монте-Кріс­то, він помалу простував до маєтку Вільфорів.

Ми сказали «помалу», тому що в Морреля було ще півгодини часу, а пройти йому належало кроків із п’ятсот; та хоч він мав доста часу, усе ж таки поспішив розлучитися з графом Монте-Кріс­то, тому що йому кортіло залишитися на самоті зі своїми думками.

Він добре пам’ятав про ту пору, яку йому призначили: це було тоді, коли Валентина годувала сніданком Нуартьє, то могла бути певна, що ніхто не потурбує її під час виконання цього благочестивого обов’язку. Нуартьє і Валентина дозволили йому відвідувати їх двічі за тиждень, і він хотів скористатися тим правом.

Коли Моррель увійшов, Валентина, що вже зачекалася його, ухопила юнака за руку і припровадила до діда. Вона була бліда і дуже схвильована.

Збурення її викликав скандал в Опері: всі вже знали (у світських колах завжди все знають) про сварку поміж Альбером і графом Монте-Кріс­то. У домі Вільфорів ніхто не сумнівався, що неухильним наслідком того випадку буде поєдинок, і Валентина жіночим чуттям збагнула, що Моррель буде секундантом графа Монте-Кріс­то, і, знаючи його, про ту хоробрість і глибоку прихильність до графа, боялася, що він не обмежиться пасивною роллю свідка.

Тож неважко зрозуміти, із яким нетерпінням запитувала вона про подробиці і слухала відповіді, і Моррель прочитав ув очах своєї коханої безмежну втіху, коли вона почула про несподівано щасливий кінець дуелі.

— А тепер, — сказала Валентина, показавши Моррелеві на місце поруч із дідусем і сама сівши на ослінчику, де лежали його ноги, — ми можемо побалакати і про власні справи. Ви ж знаєте, Максимільяне, що дідусь якось хотів поїхати з дому пана де Вільфора і поселитися окремо.

— Авжеж, — сказав Максимільян, — я пам’ятаю про це, і я схвалював той план.

— То можу потішити вас, Максимільяне, — сказала Валентина, — тому що дідусь знову повернувся до тієї думки.

— Чудово! — вигукнув Максимільян.

— А знаєте, — провадила Валентина, — чому дідусь хоче покинути цей дім?

Нуартьє значуще зиркнув на внучку, поглядом наказуючи їй замовкнути; та Валентина не дивилася на нього, бо її погляди й усмішка звернені були до Морреля.

— Хоч там чим пояснювався би намір пана де Вільфора, я підтримую його, — відказав Моррель.

— І я, від усієї душі, — сказала Валентина. — Він каже, що повітря передмістя Сент-Оноре шкідливе для мого здоров’я.

— А знаєте, Валентино, — сказав Моррель, — вважаю, що пан Нуартьє правду каже: ось тижнів зо два ви, як на мене, трохи нездужаєте.

— Авжеж, я недобре почуваюся, — сказала Валентина, — тож дідусь вирішив сам полікувати мене; він усе знає, і я цілком довіряю йому.

— То ви і справді нездужаєте? — хутко запитав Моррель.

— Це хвороба. Мені трохи недобре, та й годі; я втратила апетит, і в мене таке відчуття, ніби мій організм із чимось бореться.

Нуартьє уважно стежив за її словами.

— А чим ви лікуєтеся від цієї невідомої недуги?

— Я щоранку п’ю по чайній ложечці тих ліків, які вживає дідусь; я хочу сказати, що почала з одної ложки, а зараз п’ю вже по чотири. Дідусь каже, що це лік від усіх недуг.

Валентина всміхнулася, та усмішка її була сумна й болісна.

Сп’янілий від кохання Максимільян мовчки дивився на неї; вона була така гарна, та її блідість стала якась прозора, очі блищали дужче, ніж звичайно, а руки, що завжди були білі, мов перламутр, здавалися виліпленими з воску, що трохи пожовк із часом.

Із Валентини Максимільян перевів погляд на Нуартьє; той дивився своїм загадковим, замисленим поглядом на внучку, що поринула у своє кохання; та й він, як і Моррель, бачив ті ознаки прихованого страждання, що були втім такі непомітні, що їх ніхто не помічав, крім діда і коханого.

— Але ж ті ліки прописали панові Нуартьє? — спитався Моррель.

— Авжеж, і вони дуже гіркі на смак, — відказала Валентина, — такі гіркі, що після них мені вчувається гіркість у всьому, що я п’ю.

Нуартьє допитливо глянув на внучку.

— Еге ж, дідусю, — сказала Валентина, — це правда. Оце допіру, перш ніж іти до вас, я випила склянку води з цукром і навіть не змогла допити її, така гірка вона мені здалася.

Нуартьє зблід і дав на здогад, що хоче щось сказати.

Валентина підвелася, щоб принести словника.

Нуартьє з помітною тривогою стежив за нею поглядом.

Кров припливла до її щік, і вона почервоніла.

— Оце диво, — весело вигукнула вона, — у мене голова пішла обертом! Невже це від сонця?

І вона вхопилася за край столу.

— Та нема ж бо ніякого сонця, — відказав Моррель, якого вираз обличчя Нуартьє занепокоїв ще дужче, ніж її нездужання.

Він підбіг до неї. Валентина всміхнулася.

— Заспокойся, дідуню, — сказала вона Нуартьє, — заспокойтеся, Максимільяне. Нічого, усе вже минулося; та послухайте, здається, хтось заїхав у двір?

Вона відчинила двері, підбігла