Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Білявий солдат із ледь помітною бравадою підійшов до нього. Взявся за гаманець і задоволено зважив його в руці. Повернувся до товариша й усміхнувся йому.

— От бачиш, я ж казав…

Квоут плавно ступив уперед і добряче вдарив чоловіка в щелепу. Солдат захитався й упав на одне коліно. Гаманець полетів, описавши в повітрі дугу, і вдарився об мостини з добре чутним металічним дзенькотом.

Ледве солдат замотав головою, Квоут ступив уперед і спокійно вдарив його ногою у плече. Не різко, не так, щоб переламати кістки, але жорстко, так, що солдат полетів назад. Чоловік жорстко приземлився на підлогу, покотився й застиг, обернувшись на безладну купу рук і ніг.

Другий солдат пройшов повз товариша, ховаючи під бородою широку усмішку. Він був вищий на зріст за Квоута, а його кулаки були широким плетивом шрамів і кісток.

— Ну, добре, йолопе, — проказав він із похмурим задоволенням у голосі. — Зара ти дістанеш прочухана.

Він завдав швидкого, різкого удару, але Квоут відступив убік і різко хвицнувся, влучивши солдатові трохи вище коліна. Бородань здивовано гмикнув і злегка хитнувся. Тоді Квоут підійшов ближче, схопив бороданя за плече, взяв його за зап’ясток і вивернув його простягнуту руку під незвичним кутом.

Здоровань вимушено зігнувся, скривившись від болю. Тоді різко вирвав руку зі хвату шинкаря. Квоут на пів секунди набув здивованого вигляду, а тоді лікоть солдата влучив йому в скроню.

Шинкар хитнувся назад, намагаючись трохи віддалитись і виграти трохи часу, щоб у голові проясніло. Але солдат пішов просто за ним із піднятими кулаками, чекаючи слушної миті.

Перш ніж Квоут устиг відновити рівновагу, солдат підійшов ближче і зацідив йому кулаком у живіт. Шинкар шумно, зболено випустив із себе повітря. Коли ж він почав згинатися, солдат, замахнувшись, ударив шинкаря другим кулаком по обличчю збоку. Голова Квоута рвонула вбік, а сам він захитався.

Квоут зумів утриматися на ногах, ухопившись за столик, який стояв неподалік. Закліпавши, несамовито замахнувся, щоб утримати бороданя подалі. Але солдат просто відмахнувся від удару і спіймав шинкарів зап’ясток однією здоровезною рукою — з легкістю, наче батько, що хапає неслухняну дитину на вулиці.

По обличчю Квоута збоку текла кров. Він силкувався вирвати зап’ясток. Ошелешений, швидко ворухнув обома руками — раз, а тоді ще раз — у намаганні відсторонитися. Він опустив не до кінця сфокусований, тьмяний від спантеличення погляд на зап’ясток і повторив цей рух іще раз, але його руки лише безглуздо ковзали по пошрамованому кулаку солдата.

Бородатий солдат глипав на отетерілого шинкаря з веселою цікавістю, а тоді простягнув руку й сильно вдарив його по щоці.

— А все ж таки ти майже вмієш битися, хлопче, — сказав він. — Навіть по мені один раз влучив.

Позаду них поволі спинався на ноги білявий солдат.

— Цей малий покидьок ударив мене зненацька.

Здоровань шарпнув шинкаря за зап’ясток так, що він хитнувся вперед.

— Перепроси, йолопе.

Шинкар осоловіло кліпнув, відкрив рота так, ніби зібрався заговорити, а тоді захитався. Чи радше вдавано захитався. Десь посередині це спотикання стало керованим, і шинкар різко опустив п’яту, цілячись у чобіт солдата. При цьому він стрімко опустив чоло бороданеві на носа.

Однак здоровань лише розсміявся й відвів голову вбік, знову шарпнувши шинкаря за зап’ясток і вивівши його з рівноваги.

— Тільки без цього, — насварився він і заліпив Квоутові ­ляпаса.

Той зойкнув і підніс руку до закривавленого носа. Солдат усміхнувся й невимушено врізав шинкареві коліном у пах.

Квоут зігнувся навпіл, спершу беззвучно роззявивши рота, а тоді видавши кілька здушених звуків, схожих на блювання.

Солдат невимушено відпустив Квоутів зап’ясток, а тоді простягнув руку і взяв із шинкваса пляшку з вином. Тримаючи пляшку за горло, замахнувся нею, наче кийком. Вона вдарила шинкаря по скроні, видавши сильний, майже металічний звук.

Квоут безвільно повалився на долівку.

Здоровань із цікавістю позирнув на пляшку з вином, а тоді повернув її на шинквас. Відтак нагнувся, взяв шинкаря за сорочку й витягнув його обм’якле тіло у відкриту частину зали. Поштурхав непритомне тіло ногою, доки воно не почало мляво ворушитися.

— Хлопче, я ж казав, що дам тобі прочухана, — буркнув солдат і добряче вдарив Квоута ногою в бік.

Білявий солдат підійшов до них, потираючи обличчя збоку.

— Не міг не випендритися, так? — промовив він і сплюнув на підлогу. Заніс чобіт і також добряче копнув шинкаря. Квоут різко, шумно вдихнув, але більше жодного звуку не видав.

— А ти… — бородатий тицьнув товстим пальцем у Хроніста. — Чобіт у мене не один. Хочеш побачити другий? Кісточки пальців я собі вже здер. Якщо ти хочеш зостатися без кількох зубів, це мене не обтяжить.

Хроніст роззирнувся довкола і, схоже, щиро здивувався, зрозумівши, що стоїть. Він поволі опустився назад на стілець.

Білявий солдат пошкандибав геть, щоб підібрати впалий ­гаманець, тимчасом як бородатий здоровань і далі стояв над Квоутом.

— Ти, певно, вирішив, що не можеш не спробувати, — звернувся він до скоцюбленого тіла й іще раз добряче копнув його в бік. — Клятий дурень. Малий блідий шинкар проти двох вояків короля, — чоловік похитав головою і ще раз сплюнув. — От чесно, за кого ти себе маєш?

Квоут, зігнувшись на підлозі, почав видавати якийсь тихий ритмічний звук. Звук був сухий і тихий, шкрябав краї зали. Квоут зупинився, вдихаючи з болем.

Бородатий солдат насупився і ще раз копнув його.

— Йолопе, я тобі питання задав…

Шинкар знову видав той самий звук, тільки гучніше, ніж до цього. Тоді нарешті стало очевидно, що він сміється. Кожен тихий, зламаний смішок звучав так, ніби Квоут викашлював кавалок розбитого скла. І все ж таки це був сміх, сповнений похмурої веселості, неначе рудоволосий почув жарт, зрозумілий лише йому самому.

Так тривало доволі довго. Бородатий солдат знизав плечима і знову заніс ногу.

Хроніст прокашлявся, і двоє чоловіків повернулися в його бік.

— Заради цивілізованості… — заговорив він. — Здається, мені варто сказати, що шинкар відправив свого помічника з дорученням. Він має невдовзі повернутися…

Бородатий солдат ударив товариша у груди тильним боком долоні.

— Він діло каже. Забираймося звідси.

— Секундочку, — промовив білявий. Кинувся назад до шинкваса й підхопив пляшку з вином. — Так, ходімо.

Бородатий усміхнувся й зайшов за шинквас, не переступивши при цьому через тіло шинкаря, а наступивши на нього. Схопив якусь пляшку навмання, заразом перекинувши понад пів десятка інших. Вони покотилися й закрутилися на стільниці між двома величезними бочками. Одна — висока, сапфірово-синя — поволі перекинулася через край і розбилася об підлогу.

Менш ніж за хвилину чоловіки забрали клунки й вийшли за двері.

Хроніст побіг до Квоута, який лежав на дерев’яній підлозі. Рудоволосий уже силкувався сісти.

— Що ж, ніяково вийшло, — сказав він. Торкнувся свого закривавленого обличчя й поглянув на пальці. Знову реготнув — нерівно, безрадісно. — Забув на хвильку, хто я такий.

— У вас усе гаразд? — запитав Хроніст.

Квоут задумливо торкнувся голови.

— Підозрюю, мене доведеться трохи зашити.

— Чим можу допомогти? — запитав Хроніст, переминаючись із ноги на ногу.

— Не стійте наді мною, — Квоут незграбно зіп’явся на ноги, а тоді повалився на один із високих