Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

В повітрі все ще висіли розмови про корабель людей- ящерів, що наближається. Соломон не піддавався паніці. Його спокійний розсудливий погляд говорив про його незворушність. Тарсіша сиділа поряд з ним, і дивилася на свого батька. Вона протягнула руку, намагаючись дотягнуться до нього. Ледве вона торкнулася Соломона, як вся його величність і могутність витіснила одна миттєва фраза в її голові: "Вмираюча людина не боїться смерті". Перед її очима пропливали різні картини з дитинства маленької дівчинки.

Вони змінювалися одна за одною, і Дарина намагалася їх всі розгледіти.

Будучи зовсім маленькою, батько часто грав з нею в хованки. Маленька Дарина тікала і ховалася, вибираючи найцікавіші місця. Одного разу вона сховалася в саду під деревом, хоча вони повинні були грати в межах палацу. Дарина сіла на траву і мило посміхаючись, дивилася в вікно, як батько шукає її по кімнатах. Ось він зайшов до однієї кімнати, обсмикнув штору, потім подивився під столом, але нікого не знаходячи відправився в наступну. Дівчинка знову засміялася і сховалася за стовбуром дерева. Через кілька хвилин Соломон непомітно вийшов у двір і підійшов до дерева.

Сміх дочки він впізнав відразу. Дарина не помітила батька. Він обійшов дерево навкруги і схопив її.

– Попалася! – Посміхаючись, взяв на руки доньку Соломон. – Ах, ти маленька пустунка. Втекла так далеко.

Дівчинка сміялася, ще голосніше. Вона дуже любила грати зі своїм батьком, а він, хоч і був Царем Світу, завжди знаходив для неї час. Він притиснув малятко до грудей.

– Я завжди знаю, де ти! – Прошепотів він їй. – Як би далеко ти не втекла, я знайду тебе.

Дарина притиснула свою голову до плеча батька. Від нього виходив солодкий аромат, який не був схожий ні на що. Дівчинка заснула в нього на руках, продовжуючи посміхатися і триматися своїми маленькими ручками за батька.

Тарсіша згадала цей запах. Соломон і зараз так пах. Це торкання, ці погляди, цей голос, все допомагало їй згадувати. Як він вкладав її спати, як розповідав їй історії про героїв і їх ворогів, як захищав її від небезпек, і як піклувався про її щастя. Сльози котилися з очей Дарини, дивлячись на Соломона. Боляче від того, що вона втратила те життя, і ще більше від того, що тепер втрачає і це.

– А, як же Дітар, як же Братство. – Думала Дарина. – Але, як же тоді мій батько?

Для неї пройшло ціле життя, тоді, як батько не бачив її кілька місяців. Вона не знала, як впоратися зі своїми почуттями, вона просто плакала.

Легеза весь час був поряд з ченцями, але не втручався. Він спостерігав і слухав. В той момент, коли сумніви розвіялися, в його голові звучало лише одно слово: "Тарсіша". Все, що він шукав, зараз було так близько і в той же час не в досяжності. Всі пам'ятають його розповідь у вежі про те, як він закохався в дівчину з оповідань свого батька. Про те, як він її бажав, і як мріяв про неї. Мріяв знайти її, мріяв завоювати її, мріяв бути з нею. Він багато разів її зустрічав, але йшов геть не помічаючи, але цього разу… Цього разу все буде по-іншому.

– Виходить, що я люблю Тарсішу!

Він сказав це, як в напівсні, легко, пошепки з деякою відчуженістю. Але цього було досить, що б його почули. Дітар обернувся і подивився на нього. Ченцеві було все зрозуміло. Він не відступить. Дітар одразу хотів схопитися і заколоти Легезу, але рука Авраала взяла його за мантію, прогнавши цю думку. Ченці дивилися на Легезу. Його вираз обличчя змінився, він неначе щось почув.

– Ти щось ще хочеш сказати? – Кинув йому Дітар.

Легеза не хотів зараз неприємностей і не став відповідати ченцеві агресією.

– Я майже не пам'ятаю запаху свободи, але я завжди дізнаюся запах зброї. – Лише сказав він і обернувся до вхідних дверей.

Авраал, Агіас і Дітар послідували за його поглядом. Двері відчинилися, і до зали ввійшов Маркус. Він був один. Його обладунки залишилися на дні озера. Зараз він був одягнений в легкі, шкіряні лати. Шолом більше не приховував голову, і його лисину було видно здалека. Маски на обличчі не було і можна було побачити його фізіономію. Маркус пройшов вперед, і окинув поглядом зал, зупинивши його на Легезі. На його обличчі було багато ран, які утворювали отвори. Він нагадував гниючий труп. Губ майже не було, тільки зуби. Він і справді помер, але продовжував існувати. Ходячий мрець. Вся голова нагадувала череп, а без шолома було чітко видно його очі. Очі повні страждання і ненависті.

Глава 70

"Люди мстять або із страху, або з ненависті".

Заповідь Сімдесята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Сморід, який виходить від мерця, супроводжував Маркуса вже багато років. Поки він носив обладунки, цей запах був не чутний, але варто було їх зняти, як все живе навкруги рятувалося втечею. Стосовно його особи, ніхто не знає, хто він, звідки, і який в нього зв'язок з Сатаною. Було зрозуміло одне, що це непроста людина, він слуга. Хороший слуга – це той, хто беззастережно підкоряється своєму господарю. Навіть той, хто слабкий і нічого не вміє, може стати надійним слугою, якщо він наповнений рішучістю виконувати волю свого хазяїна.

Маркус був самим кращим слугою, тому Сатана не міг дозволити йому померти.

Маркус пройшовся вглиб залу, розштовхавши людей на проході. Всівшись на чуже місце, він вирвав келих з рук чоловіка, що сидів навпроти і випив вина, обливши своє підборіддя. Варта тут же підійшла до нього, але ничого не робила. Вони чекали команди Царя. Соломон подивився на Маркуса, але не дав ніяких вказівок. Запах карателя відлякував гостей, і люди почали від нього відсаджуватися. Його манери і сам його вид лякав, і терпіння Соломона могло скінчитися у будь-який момент. Ченці були на іншій стороні.

Дітар провів поглядом монстра, вловивши запах смерті, що йшов за ним. Легеза тримав в руці кинджал, який ховав під накидкою. Він ненавидів Маркуса, але боявся. Каратель вислідив його в черговий раз, і Легеза вирішив більше не тікати. Сатана сидів, все так само погойдуючи ногою. Кров на його обличчі вже засохла, але його не хвилював зовнішній вигляд. Він навіть не постарався привести себе до ладу. Сатана попивав чай з королівського сервізу і ворушив губами, кажучи