Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І, узявши ручку, він дістав з потаємної шухляди письмового бюрка свій заповіт, що його він склав після прибуття до Парижа, і зробив унизу дописку, із якої навіть найменш тямущі люди могли осягнути справжню причину його смерті.

— Господе-Боже, роб­лю я це, — мовив він, звівши очі до неба, — як для тебе, так і для себе. Десять років дивився я на себе як на знаряддя твоєї помсти, і не можна, щоб іще й інші негідники, крім цього Морсера, Данґляра, Вільфора, та й сам Морсер, подумали, ніби це щаслива нагода позбавила їх від ворога. Нехай вони, навпаки, знають, що провидіння, яке вже наготувало їм відплату, зупинила тільки сила моєї волі, що покара, якої вони уникнули тут, чекає їх на тому світі й що час вони тільки поміняли на вічність.

Поки він ото переходив від одної думки до іншої, наче людина, якій не дають заснути страждання, крізь віконні шиби стало видно, що вже благословляється на світ, і блідий досвіток осяяв блакитний папір, що лежав перед графом Монте-Кріс­то, той, де він допіру накреслив ті передсмертні слова, які усправедливлювали провидіння.

Була п’ята година ранку.

Раптом до нього долинув кволий стогін. Графові вчулося ніби притлумлене зітхання; він обернув голову, поглянув довкруги, та нікого не побачив. Проте зітхання те так виразно повторилося, що його сумніви заступила певність.

Тоді він підвівся, тихенько відчинив двері до вітальні й побачив у фотелі Гайде; руки безсило звисли, гоже бліде личко було відкинуте назад; вона підсунула свій фотель до дверей, щоб він не міг вийти з кімнати, не помітивши її, та нездоланний сон юності взяв над нею гору після виснажливого неспання.

Коли граф Монте-Кріс­то відчинив двері, вона не прокинулася.

Він глянув на неї з невимовною ніжністю й жалем.

— Вона клопоталася за свого сина, — сказав він, — а я забув про мою доньку!

Він сумовито похитав головою.

— Сердешна Гайде, — сказав він, — вона хотіла бачити мене, хотіла поговорити зі мною, вона здогадувалася про все і боялася за мене... Не можу я піти, не попрощавшись із нею, не можу померти, не доручивши її комусь.

І він тихенько повернувся до кабінету і занотував унизу, під попередніми рядками: «Заповідаю Максимільянові Моррелеві, капітанові спагі, синові мого попереднього господаря, П’єра Морреля, судновласника в Марселі, капітал у двадцять мільйонів, частину з якого він має віддати своїй сестрі Жюлі і своєму зятеві Емманюелеві, якщо він, утім, не вважає, що таке збагачення може зашкодити їхньому щастю. Ці двадцять мільйонів заховані в моїй печері на острові Монте-Кріс­то, вхід до неї знає Бертуччо. Якщо серце його вільне і він захоче взяти шлюб із Гайде, донькою Алі, янінського паші, яку я виховав, як люблячий батько, і яка любила мене, мов ніжна донька, то він уволить мою остатню волю, та не моє останнє бажання. За цим заповітом Гайде є спадкоємицею решти мого маєтку, що складається із земель, державних паперів Англії, Австрії та Голландії, а також із обстави моїх палаців і будинків, і яке, за винятком тих двадцяти мільйонів, а також сум, які я заповів моїм слугам, коштує приблизно шістдесят мільйонів».

Коли він дописував останній рядок, за його спиною пролунав ледве чутний вигук, і він упустив ручку.

— Гайде, — спитався він, — ти прочитала?

Молоду невільницю збудив ранковий промінь, що торкнувся її повік; вона підвелася і підійшла до графа Монте-Кріс­то, нечутно ступаючи м’яким килимом.

— Пане мій, — сказала вона, благально склавши долоні, — чому ти пишеш таке о цій ранній порі? Чому заповідаєш ти мені всі твої скарби? Невже ти мене покидаєш?

— Я вирушаю в далеку дорогу, люба моя, — сказав граф Монте-Кріс­то із виразом безмежного суму і ніжності, — і якщо зі мною станеться щось...

Він замовк.

— То що тоді?.. — так владно запитала дівчина, як ніколи ще не балакала зі своїм паном.

— Мені хочеться, щоб донька моя була щаслива, хоч що там зі мною сталося б, — сказав граф Монте-Кріс­то.

Гайде сумовито всміхнулася й похитала головою.

— Ти думаєш про смерть, пане мій, — сказала вона.

— Це рятівна думка, дитино моя, як ото казав мудрець.

— Якщо ти помреш,— відказала вона, — заповідай свої маєтки комусь іншому, бо як ти помреш... то ніяких маєтків мені не треба.

І, узявши до рук той заповіт, роздерла його і кинула клапті додолу.

Після того спалаху, що був такий незвичний для невільниці, вона непритомна впала на килим.

Граф Монте-Кріс­то нахилився. Узяв її на руки, і, поглянувши на те гоже, бліде личко, на довгі стулені вії, на непорушне, безпомічне тіло, він уперше подумав, що, може, вона любить його не лише як донька.

— Може, — прошепотів він із глибокою печаллю, — я ще пізнав би щастя!

Він одніс непритомну Гайде до її покоїв і доручив потурбуватися про неї покоївкам. Повернувшись до свого кабінету, він хутко замкнув за собою двері і знову написав заповіт.

Не встиг він скінчити, як пролунало торохтіння кабріолета, що заїжджав у двір. Граф Монте-Кріс­то підійшов до вікна і побачив Максимільяна з Емманюелем.

— Чудово, — сказав він, — я скінчив якраз вчасно.

І запечатав заповіт трьома печатками.

За хвилину він прочув у вітальні кроки і пішов, щоб одімкнути двері.

Увійшов Моррель.

Він приїхав на двадцять хвилин раніше від призначеного часу.

— Може, я прибув зарано, пане графе, — сказав він, — та зізнаюся вам відверто, не міг я заснути ані на хвилину, як і всі мої домівники. Я повинен був побачити вас, вашу спокійну певність, щоб знову стати самим собою.

Графа Монте-Кріс­то зворушила ця сердечна приязнь і, замість того щоб простягнути Моррелеві руку, він обняв його.

— Моррелю, — сказав він йому, — сьогодні для мене пречудовий день, адже я відчув, що така людина, як ви оце, любить мене. Добридень, Емманюелю. То ви їдете зі мною, Максимільяне?

— Авжеж! Невже ви могли в цім сумніватися?

— А якщо я неправий...

— Я бачив усю вчорашню сцену, усеньку ніч згадував я ваше самовладання, і я сказав собі: якщо тільки можна вірити людському обличчю, правда на вашому боці.

— Таж Альбер ваш друг.

— Просто приятель.

— Ви запізналися з ним того ж таки дня, що й зі мною?

— Так, це правда; та ви самі бачите, що якби ви не сказали мені про це, то я і не згадав би.

— Дякую вам, Моррелю.

І граф Монте-Кріс­то подзвонив.

— Нехай однесуть це моєму нотаріусові, — сказав він Алі, що відразу ж увійшов. — Це мій заповіт, Моррелю. Після моєї смерті ви ознайомитеся з ним.

— Після вашої смерті? — вигукнув Моррель. — Що це означає?

— Усе треба завбачити, друже мій. А що ви робили вчора увечері, коли ми розлучилися?

— Я подався до Тортоні й застав там, як і розраховував, Бошана з Шато-Рено. Зізнаюся вам, я їх шукав.

— Навіщо, адже про все вже домовилися?

— Послухайте, пане графе, поєдинок серйозний