Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Померти? Хто вам сказав таке? Хто каже про смерть? Чому ви повертаєтеся до думки про смерть?

— Невже ви гадаєте, що я можу далі жити, якщо мене прилюдно образили, у присутності всієї зали, у присутності ваших друзів і друзів вашого сина, і якщо мене викликав на дуель хлопчина, що буде пишатися моїм прощенням як своєю перемогою? Після вас, Мерседес, найдужче любив я самого себе, тобто мою гідність, ту силу, що підносила мене над людьми, адже в тій силі було життя. Однісіньке ваше слово знівечило її. Я повинен умерти.

— Але ж цей поєдинок не відбудеться, Едмоне, якщо ви про­щаєте.

— Ні, мосьпані, він таки відбудеться, — урочисто заявив граф Монте-Кріс­то, — тільки замість крові вашого сина, яка має залляти землю, проллється моя кров.

Мерседес голосно скрикнула і кинулася до графа Монте-Кріс­то, та раптом зупинилася.

— Едмоне, — сказала вона, — Господь на небі, якщо ви живі, якщо я знову бачу вас, і я сподіваюся на нього всім серденьком моїм. Розраховуючи на його ласку, я здаюся на ваше слово. Ви сказали, що син мій не помре, Едмоне?

— Авжеж, пані, — відказав граф Монте-Кріс­то, прикро здивований тим, що Мерседес прийняла його жертву без заперечень і без жалю.

Мерседес простягнула графові руку.

— Едмоне, — сказала вона, зі сльозами дивлячись на нього, — ви такий великодушний! Із такою високою шляхетністю зглянулися ви над сердешною жінкою, що прийшла до вас майже без надії! Від горя постаріла я більше, ніж від років, і ні усмішкою, ні поглядом уже не можу нагадати моєму Едмонові про ту Мерседес, що нею він колись так милувався. Повірте, Едмоне, я теж натерпілася, адже прикро відчувати, що життя спливає, а в пам’яті не залишається жодної втішної миті, у серці не залишається жодної надії, та не все закінчується разом із земним життям. Ні, не все закінчується разом із ним, я це почуваю всім, що не вмерло у моїй душі. Повторюю вам, Едмоне, це так прекрасно, так шляхетно, так великодушно — простити так, як ви оце простили!

— Ви каже таке, Мерседес, і все ж таки ви не знаєте, яка тяжка моя жертва. Уявіть собі, що Господь, створивши світ, наповнивши й окриливши хаос, зупинився на півдорозі, щоб уберегти янгола від тих сліз, що їх наші злочини мали виточити з його безсмертних очей! Уявіть собі, що, усе приготувавши, усе посіявши, усе створивши, він, тієї миті, коли вже ладен був тішитися своїм творінням, раптом погасив сонце і пожбурив світ у вічну пітьму? Уявіть собі все це, і ви збагнете, — ні, ви й тоді не збагнете, що я втрачаю, розлучаючись зараз із життям!

Мерседес глянула на нього з подивом, захватом і вдячністю.

Граф Монте-Кріс­то похилив голову на руки, наче його чоло знемощіло під тягарем його дум.

— Едмоне, — мовила Мерседес, — мені залишається сказати вам тільки одне слово.

Граф Монте-Кріс­то гірко посміхнувся.

— Едмоне, — сказала вона, — ви побачите: хоч моє лице і змарніло, очі погасли, врода зів’яла, одне слово, хоч Мерседес жодною рисою своєю не нагадує колишню Мерседес, її серденько те саме!.. Прощавайте, Едмоне, мені більше нема чого прохати в Бога... Я знову побачила вас великодушним і шляхетним, як давніше. Прощавайте, Едмоне... прощавайте, нехай Господь вас благословить!

Та граф Монте-Кріс­то на те нічого не відказав.

Мерседес відчинила двері кабінету і зникла раніше, аніж він отямився від глибоких і гірких дум.

Дзиґар на Інвалідах вибив першу, коли граф Монте-Кріс­то, почувши торохтіння ридвана, що віз пані де Морсер Єлисейськими Полями, звів голову.

 — Навіженцю, — сказав він собі, — чому того дня, коли вирішив я мститися, не видер я серця мого з грудей!

XIII. Зустріч

Після того, як Мерседес поїхала, дім графа Монте-Кріс­то знову поринув у пітьму.

Довкола нього і в ньому самому все завмерло; його діяльний розум охопило заціпеніння, як ото охоплює сон зморене тіло.

— Невже! — казав він сам собі, хоч лампа і свічки сумно догоряли, а в передпокої нетерпляче очікували стомлені слуги. — Невже та споруда, що так довго будувалася, що вивершувалася з такою турботою і такою працею, упала за однісіньку мить, від однісінького слова, від подиху! Я, що вважав себе вищим од інших людей, що так пишався собою, що був мізерною комахою у буцегарні замку Іф і сягнув надзвичайної могуті, обернуся завтра тлінню! Не життя мені шкода: хіба смерть — це не той спочинок, до якого змагають усі, якого прагнуть усі знедолені, той спокій матерії, що так довго тужив я за ним, до якого йшов я болісним шляхом голодування, аж у моїй камері з’явився панотець Фаріа? Що значить для мене смерть? Трохи більше супокою, трохи більше безгоміння. Ні, шкода мені не життя, шкодую я, що зáдуми мої зійшли на пропаще, а так поволі зріли вони, так ретельно будувалися! І ось провидіння відринуло їх, я ж бо думав собі, що вони відповідають йому! Значить, Господь не дозволив, щоб вони утілилися! Цей тягар, що його я завдав на себе, важучий, мов світ, тягар, що його я сподівався донести до краю, відповідав моїм бажанням, та не по силі був мені, не відповідав моїй волі, не у владі моїй був, тож мені доводиться покинути його, не донісши до краю. І мені знову доведеться стати фаталістом, мені, якого чотирнадцять років розпуки і десять років надії навчили осягати провидіння! І все, Боже мій, лиш тому, що серце моє, яке я вважав мертвим, тільки заснуло, тому що воно прокинулося, тому що закалатало воно, тому що не витерпів я калатання цього серця, що воскресло в моїх грудях, коли пролунав жіночий голос! Та не може бути, — провадив граф Монте-Кріс­то, дедалі дужче роз’ятрюючи свою уяву видовиськом майбутнього двобою, — не може бути, щоб жінка з таким шляхетним серденьком спокійнісінько рокувала мене на смерть, мене, переповненого життям і снагою! Не може бути, щоб вона так далеко зайшла у своїй материнській любові чи радше в материнському безумі! Є цноти, що, перейшовши межі, обертаються пороком. Ні, вона, либонь, розіграє якусь зворушливу сцену, кинеться поміж нами, і те, що було тут переповнене величчю, на місці поєдинку обернеться комедією.

І графове обличчя зашарілося від ображеної гордості.

— Комедією, — повторив він, — і кумедним буду я... Я — кумедний! Ні, ліпше померти.

Ото так, малюючи собі найпохмурішими барвами все те, на що він прирікав себе, пообіцявши Мерседес подарувати життя її синові, граф Монте-Кріс­то повторив:

— Безглуздо, безглуздо, безглуздо розігрувати великодушність, ставши непорушною мішенню для пістоля цього хлопчини! Ніколи не повірить він, що моя смерть була самогубством, а честь мого імені (це ж бо не марнославство, о Господе, а лиш правдива гордість!)... честь мого імені вимагає, щоб люди знали, що я сам, зі власної волі, без примусу, погодився зупинити мою руку, що вже замірилася для удару, і що цією рукою, що така грізна для інших, я уразив самого себе, —