Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

Якось — голодні і до смерті потомле­ні — вони завалили в курортне містеч­ко, де святкували іменини місцевого ав­торитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова ком­панія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дур­ницями. Марго окинула поглядом себе і своїх супутників: щось середнє між вуй­ками, що спустилися з гір, і столични­ми стилягами. Місцеві «круті» зі своїми дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.

Несподівано з-за столу висунулася фарбована дівуля в коротенькій спід­ниці і рушила у їх напрямок. Стіл міс­цевих авторитетів занімів. Дівуля піді­йшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи по тому, як у чоловічої половини місцевих «крутих» відвалила­ся щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найавторитетнішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити «коханому». Тож запросила до танцю за­гадкового незнайомця з хвостиком і зо­лотою сережкою.

Порвані джинси, порвані кросівки і зіжмакана теніска Андибера дещо дис­гармоніювала із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. «На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап’янці — видні п’яти і пальці». «Ой Андибере-Андибере. На біса тобі заміж­ня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчат у світі бракує?» Андибер танцював під «Ти разбіла мойо серце і осколкі разбро­сала» і усміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.

З-за столу встав найголовніший:

— А це що за бомж? — «пожартував» він щодо Андибера, і вся його компа­нія розсміялася. — Кати звідси, бо буде больно!

Андибер зі своєю шикарною посміш­кою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але пере­конливо мовив:

— Тихо будь! Андибер такого не лю­бить!

«Круті», немов загіпнотизовані піто­ном кролики, зіщулилися і зробилися маленькими-премаленькими.

«Ей, не єсть же се, братці, козак, бід­ний летяга, а єсть се Хвесько Ґанжа Ан­дибер, гетьман запорозький».

Ця сцена не лишила байдужим ніко­го. Жінки з ворожого стану раз у раз ки­дали закохані погляди на загадкового незнайомця.

Шеф замовив пива і не на жарт роз­веселився:

— Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки усміхався.

— Слухай, звідкіля ти такий узявся?

— Зі степу...

«Ой полем, полем килиїмським, би­тим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чо­тири да потеряв з-під себе три коні во­рониї...»

— У вас є українська музика, холєра ясна? — заревів п’яний шеф. — Тут ша­нують державну мову чи ні?

Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася чудова піс­ня.

Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив «міс­цевий авторитет». Вася схопив офіціант­ку. А Марго з Андибером.

«А вона, а вона, — долинав мужній баритон, — сидітиме сумна...» Андибер співав Марго на вухо:

— «Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати: ніч без­межна і пуста...»

Їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.

* * *

Робота тривала.

Час од часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.

Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період руїни. Піднесенням, про яке так пере­конливо говорить влада, і не пахне. На­род, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з держав­них бутафорій, з пихи недолугих полі­тиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Не­навидить чиновників за те, що ті вважа­ють людей дурнішими за себе. Насправ­ді ж народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: «народ темний і не розу­міє наших високих намірів; народ не за­вжди має рацію». Ні. Народ завжди має рацію. Народ не хоче жити за тими зако­нами, які витворює еліта. Тож витворив своє — неписане — законодавство, яке вставляє палиці в колеса писаному за­конодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкці­ям влади народ живе за тими законами, які вважає правильними. І в душі че­кає приходу месії або харизматичного лідера. Владу — і абстрактну, і кон­кретну, в персоналіях, — ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність — він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог — влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.

— Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? — питав шеф, втягуючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогнищі м’яса, що готувалося до їх­ньої вечері.

Питання було риторичним. Усі мовч­ки наминали гуцульський бануш.

— Ну скажіть хоч що-небудь! — спо­нукав до одкровення шеф.

— А в чім проблема? — поцікавилася Віка. — Хіба це неправда, блін?

— Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.

«У цьому світі? — повторила Мар­го. — Гарна думка».

— Наша правда нікому не потрібна.

— Як не потрібна? — завелася юна поборниця прав людини. — Хай тим де­білам нагорі вона непотрібна, а нам? а народу?

— Люди й так її знають, без нас. Так хочеться «взути» владу цими матеріала­ми, а вийде, що влада «взує» нас!

— Нам капець, — спокійно мовила Леська. — Чи зібрали «на чорний день»?

— Знову каркаєте? — заверещала Свєтка. — Ви мене доконаєте!

— Ми тебе? — обурилася Леська. — Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зроби­ли проти нечистої сили.

— Дайте мені влаштувати приватне життя!

— Світлячок, — лагідно сказав шеф, — пан Роман нас усіх «наколов». Він старий приколіст.

Усі зацікавлено поглянули на нього.

— А ви що думаєте: все, що він гово­рив, — правда? — здивувався шеф.

Судячи з мовчанки, друзі були в цьо­му переконані.

— А я... — пробував заперечити Ва­сьок. — Я ж гроші загубив!

— Васьок, — розважливо сказав шеф. — Навчися розрізняти два слова «загубив» і «пропив». Це різні речі.

— А шо таке? — вставила свої «п’ять копійок» Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів її мами.

Дорослі