Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Якщо не переключатися на сторонні речі, можна втратити розум. Я намагаюся не думати про те, що мене оточує, як і не замислюватися над тим, що нас чекає завтра. Скільки нам лишилося? Очевидно, що ми вже останні з могікан. Десь наші готують прорив. А поки що між нами й нашими лише тоненька злітна смуга, яка прострілюється і вдень і вночі. Це — дорога життя, якою до нас прилітають «чайки». Ми так називаємо наші бронетранспортери й танки, які прориваються крізь блокади і привозять нам їжу, воду, медикаменти, забирають загиблих і поранених.

Сьогодні зранку йшов сніг. Одинокі сніжинки залітали навіть сюди — до останнього вцілілого терміналу колись розкішного ле-товища. Як ти думаєш, чого їм бракувало? Зводжу очі й зустрічаюся із синім-синім поглядом мого університетського друга Жеки, якого тут кличуть позивним «Беня». Не відразу розумію, про що він каже. Хоча взаєморозуміння — інколи з півслова й півпогля-ду — це те, чого нам ніколи не бракувало. Надсучасний аеропорт надсучасного міста, одного з найкращих в Україні. Бунт черні, яка переїлася благ, чи реакція на нову державу?..

Мовчки прикурюю від Женьчиної сигарети. У нього хрипкий, ніби застуджений голос, обличчя лисніє від чорного гару. Напевно, я маю не кращий вигляд. Хочеться змінити тему, згадати щось із нашого спільного університетського. Пригадуєш наш останній КВК? Але Жека перебиває мене, навіть не намагаючись перемик-нути канал — він на своїй хвилі. Поки ми спали, двоє вже рушили до вежі — до того, що від неї лишилося, — аби знову вивісити там український прапор. Розумієш? Розумію... Друже, Жеко... Не парся... Намагаюся дотягтися до його плеча. Рука задерев’яніла після сну й не піддається. Так, ми проґавили свій шанс. Але це ненадовго, друже. Моя чуйка мені каже, що це ненадовго.

Покриття з’являється раптово, пробиває діру в чорній невагомості та обрушується шквалом прийнятих есемесок. Набираю твій номер. Зайнято. Знаю, що тобі вже надійшло повідомлення «Абонент. знову на зв’язку. зателефонуйте, будь ласка.», але однаково натискаю на зелену кнопку виклику. Нарешті! З’єднання! І, як на гріх, починається обстріл, ніби зв’язок з’явився лише для того, аби визначити для сепарів наше точне місцезнаходження. Твій голос розчинився в канонаді. Ти не можеш загинути! Ти ж кіборг! Правда ж? Може, ти цього й не казала, але ці слова звучать у мені, як мантра.

Правда, рідна! Усе — правда! Я вже не людина, а залізяка. Почорнілий від пороху кіборг, який утратив здатність відчувати біль. Бронтозавр зі сталевою шкірою, що не пропускає куль і відбиває ударні хвилі у зворотному напрямку, — ось хто я тепер.

І так! Я виживу! Усім сепарам на зло! Обіцяю!

«Привіт! Зона пропала... Так і не встигли договорити...

Хотів тебе спитати, чи ти знаєш, що Са-лар-де-Уюні — дно висохлого озера? Саме так. Колись тут було озеро, на березі якого жила одна боязка індіанка. Мешкала вона не сама, звісно, а з чоловіком, котрий, як і належить справжньому індіанцю, мав ходити на полювання й на війну, аби боронити свою землю від зайд. І кожного разу, відпускаючи чоловіка в такий похід, жінка так гірко плакала, що вода в озері поступово посолоніла. Прісноводні риби та інші тваринки, які населяли озеро, померли або ж джерельцями і притоками помандрували деінде. Уже не можна було напитися з озера ні худобі, ні людям.

Чоловік повернувся з війни живим і неушкодже-ним. Вражений метаморфозою, яка відбулася з озером, він узяв із жінки слово, що вона більше ніколи не плакатиме за його відсутності, бо сила її сліз дійсно страшна та руйнівна. Відтоді люди покинули те озеро, вода поступово теж перейшла до інших водойм — у надії на нове несолоне життя. І так утворився найбільший у світі солончак — від жіночих сліз.

Якщо ти ще не заснула від моєї оповіді, продовжу. Інколи, коли випадає багато дощів, Салар-де-Уюні знову перетворюється на незвичне мілководне озеро, води в якому максимум по коліна, і вона схожа на розведене молоко — така ж мутно-біла і ще й досі со-лона-солона від жінчиних сліз...

Батарея майже розрядилася... Спробую зарядити від нашого генератора.

Цілую! Бережи себе!»

Десь за летовищем височіє давній монастир. Його постріля-ні, напівзруйновані стіни прихистили сепаратистів. Там ворожа база, де до десятка зенітних установок і градів, наведених у наш бік, можуть будь-якої миті прокинутися й розпочати обстріл. Із вузьких стрільчастих вікон визирають чорні дула снайперських гвинтівок. Монастир — це стратегічно важливий об’єкт. Але як стріляти по храму? Цілитися в золоті бані? Наводити зброю на православні хрести?

Сьогодні ми повернулися рано. Із першими сторожкими сутінками. Пробиралися знайомим маршрутом майже в суцільній темряві першого поверху. Скільки ще днів попереду? Цей можна вже закреслити в уявному календарі.

Сяк-так розігріта тушківка. Чай, що вистигає просто в руках, якими намагаєшся втримати тепло металевої кружки. Вечірнє кахикання, бо майже всі з бронхітом чи якимось вірусним респіраторним — від легкої форми до загрозливо високої температури.

Розміщуємося з Жекою у двох рентген-апаратах, підмостивши під себе різний мотлох. Ці металеві труни німецького виробництва, зроблені зі сталі та свинцю, — ідеальні капсули для сну. Колись у них просвічували багаж під час перевірки, а зараз тут можна гарно виспатися, знаючи, що тебе не зачепить куля чи випадковий осколок міни, хіба впадуть перекриття між уцілілими поверхами і стеля завалиться зовсім.

Умощуюся зручніше у своєму рентген-апараті. Очі заплющуються майже відразу, проте сон сторожкий, приступами. Він то навалюється і здавлює повіки, то тікає манівцями, і тоді з напівмарення виринає білосніжна пустеля, укрита пластівцями сріблястої солі. Сонце велике, не бачених до того розмірів, підіймається над кристалічною поверхнею Салар-де-Уюні. Воно вселяє надію й розганяє страх. Воно живе...