Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

І я тут подумала, добре, якби то були дві дівчинки, як ми з тобою — близнючки!

Щаслива Гася

Тетяна Белімова. Соляна пустеля

Присвячую Жені Яцині

Коли вона плакала, мені ставало ніяково. У такі хвилини, а повторювалися вони доволі часто, я не знав, що сказати і як її розрадити. Просто чекав, поки злива мине й на веснянкуватому небі її обличчя знову прогляне сонечко.

Ні, вона не дорікала моїм рішенням і навіть намагалася втримати сльози, проте це не завжди їй вдавалося. А час мого від’їзду стрімко наближався. І тоді я придумав просте визначення для її сліз. Сказав їй, що вона не така вже й проста, як видається на перший погляд, і має прямий зв’язок із Салар-де-Уюні. Із чим? Вона підвела на мене свої небесно-сині очі, ще хвилину до того повні сліз. Не зрозуміла? Це ж дуже просто. Своїми сльозами ти поповнюєш запаси солончаку Уюні.

А де це? Що це? Як це? Наступної хвилини вона засипала мене сотнею запитань, залізла на мої коліна й уже слухала про найбільший солончак у світі, що розкинувся високо-високо в болівійських Андах. Вона відразу уточнила: наскільки високо? Але я не розгубився. Нещодавно перекладав один текст, який частково був присвячений саме цій соляній пустелі, тому зразу відповів, що на висоті понад три з половиною тисячі метрів над рівнем моря. Ого... Після цього вигуку пронісся ще один невеличкий шквал питань. Але я з гідністю відбив і ці нові атаки. Треба собі уявити наш Київ — з обох боків Дніпра. Уявила? Вона лише ствердно кивнула головою. Ну тоді склади поруч або в діагональ дванадцять із половиною Ки-євів і отримаєш приблизну площу соляної пустелі Салар-де-Уюні.

Круто! У цьому простому вигукові була вся моя Світланка, моя дружина, така, якою я її знав і любив ще до того, як у нас розпочалася війна. Напевно, саме війна винна в тому, що моя дружина схожа на соляну пустелю й на її обличчі застигли сотні мікроскопічних кристаликів солі від висохлих сліз.

Хіба ми обираємо час, в якому живемо? Чи хтось із нас народжується з гарантованим таланом на стовідсоткове щастя? Коли приходить у дім біда, чи може мужчина спокійно сидіти й чекати, поки впаде дах його будинку? Вона все це знала, з усім погоджувалася, але в переддень мого відбуття до страшної зони, позначеної трьома потойбічними буквами — АТО, раптом простягла мені тонесеньку, схожу на утилізовану після шредера, смужку картону, на якій двома червоними рисками відбилися знаки зародження нового життя. Мого? її? Нашого спільного? Третього між нами?

Що це? Невже думає цим утримати? Опустила очі. Моя соляна пустеля... Це правда? Схлипує... Зараз почнеться. Проте щось усередині ворухнулося, і невагомий паросток щастя проріс на споді так лунко, так дзвінко, так життєрадісно, що мені здалося, це почула навіть вона й підвела очі, зовсім сухі та радісні.

Я буду батьком?! Це — найкращий подарунок!

Перевела винуватий погляд на мій наплічник, який ледь закрився, набитий не лише необхідним, а й тим, що воліла спакувати туди вона. Уже час. Я розжав обійми й бережно, ніби найціннішу у світі коштовність, відніс її на диван. Спи, рідна! До завтра — а значить, до від’їзду — ще ціла ніч. Я дмухнув на її очі, і вона слухняно заплющила повіки. Моя. соляна пустеля.

Тут майже завжди темно, навіть удень. Мертво. Холодно. І страшно. Здається, страх налипнув тут невагомим і невидимим шаром на все, покрив нехитрі предмети нашого військового інтер’єру й випромінюється звідусіль, ніби радіація. Зона покриття буває вкрай рідко. Для цього треба виходити на поверхню, а це, як би сказати. це — небезпечно. Напівзруйновані стіни — такий-ся-кий прихисток. Хоча якщо впаде останній уцілілий термінал, то гарантовано стане для нас братською могилою.

Треба берегти батарею. Мережа може з’явитися раптово. Прилетіти, коли не чекаєш, пробити чорну діру блокади й відкрити якусь учорашню сторінку позаторішнього Інтернету.

Я не пишу тобі листів. Ти собі навіть не уявляєш, якого кольору і стану бувають руки людини, якщо вона не митиме їх декілька днів поспіль у прогірклому від сажі та пороху просторі. Очі весь час сльозяться від диму. Хочеться пити, але води катастрофічно бракує. Набирати текст на телефоні вкрай важко. Я диктую коротенькі тексти на диктофон — спеціальну програму, встановлену в телефоні.

«Привіт! Випала вільна хвилинка... Вирішив на-диктувати тобі невеличкого листа. Ось, до речі, згадав дещо про Салар-де-Уюні. Ти знаєш, що це одне з найкрасивіших місць на світі? Тут небо сходиться із землею. Кристали солі в дощову пору утворюють щось на кшталт гігантського дзеркала, в якому відбиваються хмари, але не так, як у простій воді.

Коли закінчиться війна, ми обов’язково поїдемо на цей солончак, аби все побачити на власні очі, а не лише на фото в Інтернеті.

А ще хотів тобі сказати, що соляна пустеля всуціль покрита рівними шестикутниками. Можеш собі уявити? Ось ти стоїш високо-високо, майже торкаючись неба, а перед тобою — біле безмежжя білих шестикутників. Поступово ця кристалічна поверхня перетворюється на легке марево, міраж — аж до повного розчинення смуги на обрії. І ти втрачаєш відчуття реальності, ніби переносишся в казку.

Не думав, що на Землі є такі місця...

Усе... Кличуть... Кінець зв’язку. Сподіваюся, зможу переслати тобі на голосову пошту цей лист, коли буде покриття.

Кохаю тебе! Люблю вас обох!»