read-books.club » Сучасна проза » Теплі історії про кохання 📚 - Українською

Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

115
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Теплі історії про кохання" автора Анастасія Алексєєнко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 34
Перейти на сторінку:
глянула на себе очима тих дівчаток-підлітків і побачила себе теж яблунею. Але в її стовбурі вже немало кілець-років, на гілках загоєні зрізи, зморшкувата кора, а в кроні — тужлива безнадія та страх перед майбутнім. А ще. Ті дівчатка не знають, як відчай, мов дятел, видовбує в душі дупло. І тоді в ній — порожнеча.

Це зараз вона така. А ще зовсім недавно, коли Андрій жив, вона почувалася розквітлою.

— Ти — моя квіточка, моя дівчинка, — шептав він.

— Я — немолода.

— Коли тобі буде сорок п’ять — ти, як усі, станеш ягідкою, а до тих пір ти — квіточка. Боже, яка гарна!

Оте своє «Боже, яка гарна!» він повторював раз у раз так щиро, аж сльози зблискували в очах: і тоді, коли вона справді була причепурена з якогось святкового приводу, і коли була стомлена від роботи, сплакана від нещастя, зблідла від хвороби. «Ніби й справді гарна.» — уже й сама собі казала, дивлячись у дзеркало. «От красуня!» — глузувала над собою заспаною чи зарюмсаною.

— Я хотів би всім розказати про тебе. Вони ж не знають, яка ти хороша, — повторював щодня. — Хоч би кому-небудь... Отак би ходив поміж людьми й хвалився: «А в мене є Оля!» І небу і полю кричав би голосно: «А в мене є Оля!» Чому цілують руку зверху? Я цілуватиму тобі долоньки й пальчики — ти ж ними трудишся, на них лінії долі.

«Пальчики, долоньки» лунало з телефону замість звичного «цілую» — ранками, коли питав, як спалося, удень, коли знаходив привід для дзвінка, вечорами, коли детально розпитував про прожитий день. Якщо під час розмови хтось приходив, Андрій просив:

— Якщо можеш, не вимикай телефону — я слухатиму твій голос, ти так гарно розмовляєш із людьми.

З першого ж слова «алло» він чув її настрій. Ніколи не втихомирював, як це роблять інші, коли плакала. Ніколи не повчав, хоча був старший, досвідченіший. Розпитував, співчував, ні за що не осуджував.

— Тобі й справді важко, але я тобі допомагатиму, — сказав.

— Та що ти можеш? — скрикнула спересердя.

Не образився, стерпів.

Це вже тепер, коли його немає, Оля збагнула, як багато він міг, чого варті оті звичні його питання: чи не забула рукавички, чи не змерзли ніжки, чи хтось не образив, чи десь не болить. Хтось подарує діаманти, але так щиро, як він, не спитає ніхто.

Якось задумала купити комп’ютер. Це було в такий пік безгрошів’я, що й не сподівалася, що Андрій схвалить покупку. А він зрадів:

— Тобі ж треба, ти сучасна жінка!

Привозив енциклопедії, словники, рідкісні книги.

— Хочеш зробити мене ідеальною? — допитувалася.

— А ти у мене найідеальніша! Найхорошіша, найзозуліша, най-зоріша.

— Що це за слова?

— Придумав!

Усе намагався посадити за кермо. Не хотіла, відмовлялася. «Тобі це в житті згодиться, — наполягав Андрій. — Я знайшов галявину, це буде наш автодром». Олі не хотілося, щоби він розчарувався в її «ідеальності», тому дуже старалася збагнути премудрості водіння. Ось уже задумав навчити заїжджати в гараж. Зламав дві вербові гілки, застромив у землю посередині галявини. Заїхала, виїхала. «Розумулічка моя!» Знов нове слово. «Як же я тебе люблю! Ні, це щось сильніше за любов. За що мені таке щастя?!»

І справді, як сильно треба було любити, щоби сказати таке: «Ти ж знаєш, що я не стану тобі чоловіком. А він тобі потрібен. Я знайду тобі гарну пару...»

Ніколи такого не було, щоб Андрій не відповів на її дзвінок. І коли це сталось уперше — вона відчула, що й востаннє.

А далі? А далі, здається, була зима, весна. Були традиційні співчуття та поради друзів. Оля за інерцією робила все, як раніше, навіть сміялася. Але лише за інерцією, ніби в напівсні. Коли були невдачі — лилися сльози, бо в цілому світі не було кому допомогти, коли були радості, вона знала, що то Андрій їй звідти, з вічності, допомагає. Розповідає йому про все-все:

— А глянь-но, Андрію, сьогодні сонячний ранок, як тоді, пам’ятаєш? Я надягнула спідничку оту, що подобалася тобі. Мені ранками не болить голова, як тоді, коли ти хвилювався за мене. А вчора телефонувала наша подруга Оксанка. Я прочитала гарну книжку, потім розкажу. Іду на роботу. Там у мене. як на роботі. Я теж так хотіла б усім розказати про тебе! Тебе так багато було в моєму житті, і я боюся тепер щось забути про тебе, Андрію.

А приснився лише раз. Нібито вона йому сказала:

— Подивися, яке сьогодні гарне небо!

А він відповів:

— Я на тебе хочу надивитися, а на небо я ще надивлюсь!

Одного разу попросила знайомого, щоби завіз на «автодром».

Коли дорога повернула до галявини, сіла за кермо. Боялася, ніби здавала екзамен Андрієві. У вухах чулося, як він навчав. Плавно рушила, рівненько їхала, а коли наблизилася до «гаража», побачила, що вербові прутики зеленіють листочками. Андрієві вербички проросли! Він, звісно, щасливий своєю любов’ю, дивився з небес. Не чути було лише його голосу: «А в мене є Оля!»

Олександра Кудріна. Скільки важить усесвіт

Перших друзів нам зазвичай відшукують батьки. Діти подруг, сусідів і далеких родичів, які іноді п’ють наш чай і розважають маму балачками, займають цю ще незвідану нішу.

І родина Єви не виняток. Коли до них вперше прийшла сусідка із сином, Єва мала вже цілих десять виплаканих зубів і дитячий русявий пушок на голівці. Гоша натомість мав лише три зуби, бо з’явився на світ не весною, а восени.

У той день вони вперше робили щось разом, а саме — верещали, привертаючи увагу мам, що пліткували на кухні, зачинившись від дітей і чоловіків. Так малі й здружилися. Спершу їх носили один до одного в гості, тоді вони самотужки доповзали до паркану між дворами, просовували маленькі ручки в надто вузькі для дорослих щілини й передавали смачні саморобні котлетки з піску. Ну й, нарешті, через рік вони вже проривали блокаду неуважних батьків і вибігали разом на заборонену вулицю, гупнувши кожен своєю хвірткою.

Якось Гоші подарували величезний макет Сонячної системи. Настільки вражаючих розмірів, що цей макет довелося винести у двір, аби дитяча кімната не перетворилася на суцільний картонний Усесвіт. На той момент дітям уже виповнилося по шість рочків, і кожен із них перетворився із маляти на особистість, хоч і дуже маленьку.

Гоша

1 ... 27 28 29 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії про кохання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Теплі історії про кохання"