Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

був неймовірно допитливим, але лише в компанії батьків, бо в дворі він постійно пояснював Єві цікаві закономірності й процеси, що відбувалися навколо їхніх ігор. Коли дівчина вперше побачила Гошин Усесвіт, то завмерла й боялася торкнутися іграш-ки рукою. Вона тримала в руці довгу косу маминого особливого плетіння й питально дивилася на Гошу. Тоді хлопець розповів їй, що то за «кульки» такі різнокольорові й показав Землю.

— Ми тут! — вигукнув він.

Єва уважно слухала й забігала поглядом від «кульок» до Гоші, а тоді спитала:

— А скільки важить твій Усесвіт?

Хлопець замислився, бо такого батько ще не розповів. Але не розгубився. Просто підняв макет й сказав, що не дуже багато, хоча тримати його було незручно через громіздкість. Проте Єва воліла знати точну вагу Усесвіту. Г оша зізнався дівчині, що це тепер його улюблена іграшка і він гратиметься нею дуже-дуже довго. І додав:

— Мій Усесвіт... Я запитаю точну вагу в тата й тоді скажу тобі.

Так вони й кружляли навколо гри кілька років, а потім почали швидко дорослішати. Батьки й не помітили, як їхня малеча замінила іграшки телефонами, дитячий одяг — підлітковим, а дружбу — симпатією. Але починати наступ ніхто із закоханих не збирався.

У травні вони поїхали дружною компанією в Карпати, бо вісімнадцять років стало залізним аргументом проти батьківського «маленький ще». Там вони й домовилися, що більше не дружитимуть, віднині — лише кохатимуть одне одного. Це було щось схоже на угоду, на підписання договору. От лишень жодних прав та обов’язків.

І вже через п’ять років, сидячи на березі Чорного моря й хизуючись новим атрибутом їхнього життя — обручками, Єва запитала:

— Гоша, а ти дізнався в батька тоді, скільки важить твій Усесвіт?

— Я й сам уже знаю, — відповів Гоша.

Т оді хлопець підвівся, узяв її на руки, трохи походив із нею, зважуючи, і відповів:

— Десь п’ятдесят один кілограм. Мій Усесвіт трохи погладшав, певно, до зими готується.

Галина Манiв. Проста історія

Колись давно, а може, далеко, в рибальському селищі на березі моря жила дівчина, яку звали Ліліана. Вона була струнка й свіжа, як пролісок. Морський вітер не міг затрубити її ніжну шкіру, а гаряче сонце не могло вибілити чорноту її кіс і брів, не могли або просто не хотіли, бо, здавалося, весь світ: небо, море, гори, дерева, мовчазні дельфіни й галасливі мартини, — милувався красою Ліліани.

Багато хлопців задивлялися на дівчину й таємно зітхали. А вона не бачила нікого, крім свого коханого Гарольда, який здавався цілковитою протилежністю Ліліани. Вона була маленька, тендітна, а він — як гора. Її личко милувало погляд, а на нього страшно було дивитися — на його кущуваті брови, на широкий ніс і квадратні щелепи. Якщо хтось випадково скидав на нього очі, то відразу й опускав, не в силі витримати цей важкий погляд глибоко посаджених очей. Коли Ліліана говорила — ніби легкий бриз линув із моря, коли сміялася — наче дзвоники срібні дзвеніли, коли співала — немов жебонів весняний струмок, а якщо Гарольд відкривав рот, то здавалося, що з ясного неба гримить грім, щоправда, робив він це вкрай рідко, бо був скупий на слово. Усі в селищі поважали й боялися Г арольда — ось чому хлопці тільки здалеку кидали погляди на красуню, а підійти не наважувалися. І лише Ліліана знала: у цьому звіроподібному тілі б’ється таке ніжне й вірне серце, що годі шукати ніжнішого й вірнішого в усьому світі.

Вони були нерозлучні з дитинства. Коли Ліліана була зовсім маленька, Гарольд витирав їй ніс, коли трохи підросла, зав’язував шнурки на черевичках, а коли зовсім виросла, став дарувати квіти. Подорослішавши, Гарольд почав виходити з іншими рибалками в море. А Ліліана почала чекати його на березі. Вона навіть приладналася працювати біля моря, і часто можна було побачити, як дівчина сидить на брилі, підібгавши ноги, й ретельно шиє чи вишиває, раз по раз поглядаючи на обрій. По суботах вони разом з усіма ходили в місцевий шинок поспівати й потанцювати. А в неділю йшли до церкви, що, немов маяк, стояла на високій скелі, виблискуючи золотом бань.

Усі в неділю стояли на молитві в церкві, все селище, так було заведено з діда-прадіда: мовчазні рибалки з широкими плечима й схожими на весла руками, їхні такі самі мовчазні жінки — матері, дружини, наречені — в білих хустинках і їхні діти, що під суворим батьківським поглядом, ніби стриножені лошата, нетерпляче переступали з ноги на ногу, чекаючи на закінчення служби. Пастир у них був зі своїх, із місцевих. Багато років тому він вивчився на священика й відтоді незмінно водив свою паству, наче командор флотилію, — без зайвих слів і твердою рукою. Але одного дня старий священик помер, і до них із міста прислали молодого чужинця. Він говорив їм, що мало стояти в церкві щонеділі, слід ще розмовляти з Богом, бо Він живий, і Його треба любити та звіряти Йому всі свої думки, болі, жадання й сумніви щодня, щогодини, як коханому. Але рибалки не розуміли його чудних слів і далі кожну неділю стояли в церкві мовчазною горою, доводячи цим свого молодого пастиря до відчаю, бо коли він виносив Чашу й казав приступити, то до неї підходили лише малі діти й глибокі старці, яких принесли сюди рідні причаститися востаннє.

Отак і снувалося життя довгою ниткою, аж поки одного разу Г а-рольд не повернувся з моря. Від того чорного дня все для Ліліани зупинилося. Вона більше не говорила, не сміялася, не співала, не працювала, не ходила ні до шинку, ні до церкви, а лише з дня у день сиділа дотемна на своїй брилі й дивилася на обрій. І так тривало довго. Мовчала Ліліана, мовчало небо, металося в мовчазному відчаї море, і лише мартини ячали розпачливо у хмарах, ніби душі навік пропалих рибалок. Але якось здалося Ліліані, що Бог, Той живий Бог, про Якого казав молодий священик, дивиться на неї з-понад хмар невблаганним оком. І вона зірвалася на ноги та почала погрожувати кулаками небу й кричати так, як ніколи в житті не кричала: «Ти злий, Ти заздрісний і мстивий! Я ненавиджу Тебе, ненавиджу! Віддай мені те, що відібрав, віддай мені моє, поверни мені мого коханого, мого Гарольда!» Вона волала так і погрожувала небу, поки знесиліла й упала на камінь і розридалася.

І почала Ліліана щодня