Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Поліна

До острова ми прилетіли до полудня.

Було вирішено розбити наш табір у південно-східній частині острова. Як на мене, місце здавалося непоганим і мальовничим. Двадцять п'ять кілометрів від групи Кокосових островів, з різноманітною флорою і фауною.

Як сказала Єва «Флора тутешніх місць, дуже різноманітна. Багато кокосових дерев, але жодних небезпечних рослин. Тож мальовнича прогулянка вам забезпечена» і як додав Валера «З фауни, ми зможемо побачити птахів виду, смугастий пастушок, велике розмаїття морських птахів, а також, кокосових крабів. Так, що раджу, не стояти під пальмами». І невелика довідка від мене: «Острів цілком безлюдний, але це не означає, що можна ходити де завгодно. Іншими словами, якщо ви кудись йдете, обов'язково скажіть комусь, куди і навіщо. А краще, ходіть парами». 

Обговоривши всі правила і підвалини, яких ми повинні будемо дотримуватися, на час перебування на острові, ми приступили до встановлення наметів.

Їх було п'ятнадцять, з нашого боку десять і з їхнього п'ять. Розташували ми їх входами один до одного, а посередині нашого поселення, якщо його можна так назвати, було ухвалено рішення розмістити багаття, на якому смажитимемо зефір і грітимемося. І нехай мені і моїй команді не подобається теперішній розклад справ, але ми вирішили, що не будемо ставитися до команди наших супротивників вороже. 

Не всім, звісно, сподобалася моя пропозиція, але як то кажуть: спільна праця зближує людей. Так і сталося. 

Під кінець нашої праці, Діма зійшовся з Клер і Миколою. Ніка оточили Оксана і Зої, що цікаво, за моїми спостереженнями я зробила висновок, що Ніку трохи сподобалася Зої. Джеймс, його сестра, Наталі і Том, стоячи біля столу з артефактами, дуже уважно їх вивчали, і навіть вели цікаві дебати на тему, де можуть бути сховані скарби і куди насамперед нам варто сходити. Але одне я вам скажу точно, після прибуття на острів стрілка компаса почала повільно крутитися навколо своєї осі. Тепер, головне вибрати правильний напрямок. 

Сімейна пара вела бесіду з Грегом. Тільки Павло стояв на узбережжі острова, а Роман сидів біля свого куреня, і щойно ці двоє зустрічалися поглядами, то дивилися один на одного вовком. Я, звісно, не могла зрозуміти причини їхніх розбіжностей. Так, Павло вдарив по самолюбству Лопеса, але він не коли, так довго ні на кого не злився, тут точно щось інше. 

- Прекрасний захід сонця. - Помітила я, підходячи до Павла, але погляд мій був спрямований на горизонт, де сонячні промені грали на воді.

Сонце вже майже зникло за горизонт. Хмари переливалися від рожевого до синьо-фіолетового кольору. Море перебувало просто до ніг, залишаючи після себе мокрий слід на піску. Ні кораблів, ні звуків птахів, лише море шепотіло нам про свої пригоди. Але ж, сто з гаком років тому, саме тут капітан Томпсон вирішив заховати скарби. 

- Захід сонця, - задумливо промовив він, - це доказ того, що незалежно від того, що трапилося протягом дня, кожен день може закінчитися красиво. 

Я подивилася на нього, доволі гарний вислів, ніколи такого не чула. 

- Ти сильно любила його? - Запитав він, дивлячись на мене боковим поглядом. 

Я одразу зрозуміла про кого він, видно ця людина не звикла здаватися, а ще вона звикла отримувати відповіді.

- Кохання, - тихо повторила я, - можливо, тоді я так і думала, але потім я усвідомила, що це була лише ілюзія, нам просто хотілося і ми дозволили собі думати, що це було кохання. У підсумку, отримали по заслугах. 

- Час лікує. - Відповів він мені, а я усміхнулася.

- Усе далеко не так. Час не лікує, він лише вчить тебе жити з болем усередині. 

Після цих слів ми зустрілися поглядами, і в його очах промайнуло щось, ніби я сказала саме ті слова, які він хотів почути. 

Потім команда, що здружилася між собою, запропонувала посиденьки біля багаття, з ароматним какао, маршмелом, шоколадом і печивом. Вечір змінила ніч, багаття горіло червоно-жовтим полум'ям і дим злітав угору, а до нас долинав лише приємний запах. Особисто мені він подобався, інші ж відчувають огиду.

- Павле, а як ти взагалі прийшов до того, щоб стати керівником групи чорних археологів? - Запитав Діма, а я підкинула дрова. 

Відірвавши свій погляд від багаття, він промовив: 

- Усе вийшло само собою. Я просто обожнював пригодницькі книжки про археологію і старовинні артефакти. Спочатку почав із невеликих знахідок, поступово втягуючись усе більше й більше, а там і брат підтягнувся. - Він подивився на брата, і хоч у нього на обличчі була маска, мені здалося, що він усміхнувся. - З часом з'явилися зв'язки, досвід і команда. І ось, ми тут. 

- А ви, Поліно, - підхопив Том, який сидів навпроти. - Чому обрали саме археологію та небезпечні пригоди? У вас могла бути будь-яка інша професія, а ви шукаєте скарби. 

На секунду я задумалася, а потім усміхнулася.

- Це все гени. Моя мама служила в армії, була дуже веселою, і на одному завданні вона зустріла тата, він був археологом. Він любив розповідати мені історії про стародавні цивілізації, таємниці і скарби, а мені завжди подобалося із захопленням їх слухати і записувати. Згодом мама навчила мене всього, що вміла. Пізніше, хобі стало чимось більшим, ніж захопленням. 

- Так, - втрутився Нік, - захоплення дитинства іноді переростають у щось серйозне. Ось я, наприклад, із дитинства захоплювався перегонами. Тепер навіть на поганих дорогах можу їздити так, що тобі здається, ніби це рівний асфальт. Б'юся об заклад, якби сам Домінік Торенто, вирішив зі мною поганяти, я обігнав би його на першому повороті.

- Дивись, а то почує він тебе і запросить на поєдинок. - Пожартувала Оксана, а ми розсміялися. 

- Значить ти гонщик. - Звернувся до нього Дмитро. - А де ти вчився так водити? Самоучка чи в якихось школах їздив? 

Нік знизав плечима.    

- Та яке там, усе на практиці. Люблю екстрим. Спочатку були мотоцикли, потім машини. І в будь-яку погоню, без питань. - Він підморгнув братові.