Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Я підняла брову, даючи зрозуміти, що чекаю на роз'яснення.     

- Ти береш мене і моїх людей у свою команду, - продовжив він. - Я віддаю тобі монету, а натомість, ти даєш мені можливість, шукати скарби разом.

Я на мить задумалася. Мені не подобалася ця ситуація, але я не збиралася повторювати помилку, яку зробив Лопес. У будь-якому випадку, вони заберуть у нас щоденник і всі знайдені нами артефакти, і тоді ми точно не зможемо знайти скарби. А якщо я погоджуся, у нас залишиться маленька можливість обхитрити їх. 

- Це не погана пропозиція, - повільно почала я, - от тільки, я ніколи не працювала і не збираюся працювати з людиною, яка приховує своє обличчя. Хочеш працювати в моїй команді? Тоді покажи себе. 

Павло засміявся, його голос дзвінко рознісся порожнім залом музею. 

- Добре, - сказав він. - Але давай зіграємо в гру. Я задам тобі загадку. Якщо відгадаєш - я покажу тобі своє обличчя. Але якщо ти не відгадаєш або відповідь буде неправильною, я залишуся ходити в ній. 

Я примружилася, стиснувши кулаки. Яка ще загадка, цю людину взагалі можна вивести зі спокою і здивувати не передбачуваним поворотом події, чи він настільки хорош, що прораховує все настільки далеко. 

Як би  ви уявляли, як мені це все не подобалося. Не подобалася ця гра, мені не подобалося, що він диктує умови, мені взагалі він не подобався, а ще дратував. 

І все ж, я погоджуся, хоча б для того, щоб перемогти цю надуту, пихату, надокучливу й докучливу людину. 

- Гаразд, - кивнула я. - Давай свою загадку. 

- Слухай уважно. Тричі був я поруч із тобою. Без маски, без тіні, без обману. Щоразу я міняв свою подобу. Ти дивилася, але не впізнавала. Скажи мені, як я зміг так сховатися. Де мене бачила ти тричі? 

Я насупилася, і подивилася на свою команду. З їхнього погляду було зрозуміло, вони чекають і вірять, що я відповім на запитання, але відповіді я не знала. 

 - Що ти мовчиш Поліно? Ти знаєш відповідь? Або ми будемо тут до зими стояти. 

- Я... - видала звук, але взявши всю свою рішучість, я все-таки сказала. - Я не знаю відповіді. 

- Прикро. - Сказав Павло і віддав мені монету.    

Після того, як Павло віддав мені монету, ми вирушили до нашого літака, щоб зрозуміти, куди нам потрібно летіти. Лопес стверджував, що на карті зображений не кокосовий острів, а якийсь інший. Дослідивши найближчі острови, ми все ж змогли відшукати потрібний.

Північний Кілінг - таку він має назву, і хоча з моменту створення мапи минуло доволі багато часу, Роман усе ж зміг переконати мене та ворожу команду, що це той острів. 

Після цього, Павло оголосив, що я полечу в його літаку, а його команда разом із моїми людьми. 

- Я бачу, ви дорожите її життям, тому вона полетить зі мною, і не здумайте мене провести. 

І тепер, ми сидимо навпроти один одного, і я пронизую його своїм поглядом.

- Якщо продовжиш дивитися на мене, то пропалиш дірку.

- Я буду тільки рада цьому. - С'язвила я, а він розсміявся. 

І довелося ж мені, зв'язатися з таким ексцентричним чоловіком. Наче мені своїх проблем мало. 

- І все-таки, ти цікава людина, - я повела бровою. 

- Вивчив моє досьє? - Промовила я, але мій голос звучав здивовано, і мені не сподобалося те, як я це сказала, а він кивнув.

- Дитинство провела в Україні. Здобула вищу освіту в галузі історії. Тебе одразу помітив Архіваріус і взяв у команду. Ти і твоя сестра переїхали до Нью-Йорка, вона вступила на доктора, а ти займалася пошуками скарбів. Далі ні чого цікаво, ти починаєш формувати свою команду, зустрічаєш різних людей, готуєшся до весілля. 

Почувши згадки про весілля, я дуже здивувалася. Цього ніхто не знає і в особовій справі воно теж не згадується. Звідки в нього така обізнаність. Я дивилася на нього, а він спостерігав за моїм здивуванням, але через хвилину я взяла свої емоції під контроль. 

- Так, я готувалася до весілля, але потім я зрозуміла, що ми не підходимо одне одному і все скасувала.

Я намагалася говорити спокійно і беземоційно, але, напевно, вийшло не зовсім схоже, бо він трохи примружився і продовжив:

- Упевнена? Мені ж здається, що ти розірвала весілля зовсім через іншу причину. Вгадав? - Він замовк, напевно, чекав відповіді, але я мовчала. - Через ту історію, що трапилася п'ять років тому? А твоїм нареченим був...

- Замовкни! - вигукнула я. - Бачу, - почала я вже спокійніше й упевненіше, - ти багато знаєш для того, хто опинився в моєму оточенні випадково. 

- Випадково? - Він здивовано підняв одну брову. - Сама доля звела нас. 

- Цікаво, чим же я так прогнівала її. - Дошкулила я, відвернувшись до ілюмінатора. 

- А ти завжди така холодна? Чи це в тебе до мене, таке особливе ставлення?

- А ти завжди такий нав'язливий? Чи це в тебе до мене, такий особливий інтерес? 

Сказано це було спокійно, майже без різких емоцій. Згадки про ту історію, завжди збивали мене з колії подій. Мені одразу ставало сумно, і часом, інколи, здавалося, що я можу все кинути, повернутися назад і закрити подалі. Від цього світу, від друзів, нав'язливих людей і пригод. Але, уявляючи собі це, я одразу лаялася на себе і просто брала перерву. Наступного дня все обов'язково минало, і я поверталася. 

- Навіщо ти носиш маску? - Поставила запитання, яке мене цікавило.

Відразу він не відповів, але я й не чекала особливих роз'яснень. Просто сиділа, дивилася на пухнасті хмари і стукала пальцями по сидінню літака. Імітувала гру на піаніно, допомагало відволіктися від непотрібних думок, емоцій.