Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Не можу похвалитися, щоб я дуже часто влаштовувала у себе вечірки чи надто часто ходила в гості, відколи ми бачилися з тобою тоді у парку, — відповіла дівчина з такою гіркотою та іронією, які не могла не помітити навіть Полліанна.

— Сподіваюсь, хоча б Різдво ви гарно відзначили?

— Ще б пак! Цілий день провалялась у ліжку з компресами на ногах і прочитала чотири газети і журнал. А увечері припленталась у кав’ярню, де за курячу котлету з мене злупили тридцять п’ять центів замість звичайних двадцяти п’яти.

— А що у вас було з ногами?

— Натерла ноги, крутячись за прилавком. Перед Різдвом завжди море покупців.

— Ох! — співчутливо зойкнула Полліанна. — То у вас не було ні ялинки, ні святкових страв?!

— Звідки їм бути!

— От якби ви побачили мою ялинку! — зітхнула Полліанна. — Вона у мене казково гарна… Ой, послухайте! — вигукнула вона раптом. — Ви ще можете мою ялинку побачити! Її ще не прибрали. Тож якби ви могли сьогодні ввечері чи завтра завітати до…

— Полліанно! — крижаним тоном перервала її місіс Керю. — Заради всього святого, як це розуміти? Я тебе шукаю по всій крамниці, по всіх відділах!

Полліанна радісно обернулась до неї:

— Місіс Керю, як вчасно ви нагодились! Познайомтеся, будь ласка, це… Я, щоправда, не знаю, як її звати, але ми давно знайомі, ви не хвилюйтесь. Я з нею заприятелювала колись давно, у міському парку. Вона дуже самотня і нікого тут не знає. Її тато теж пастор, точнісінько, як мій був. Тільки її тато живий. Уявляєте, у неї навіть не було ялинки, а тільки куряча котлета. Я хочу, щоб вона побачила мою. Тобто мою ялинку, — на одному подиху випалила Полліанна. — Я запросила її до нас сьогодні ввечері або завтра. Адже ви дозволите мені знову запалити свічки на ялинці?

— Полліанно, отямся… — несхвально почала місіс Керю.

Але дівчина-продавчиня перервала її так само холодно і несхвально.

— Не хвилюйтеся, мем, я не мала жодного наміру до вас приходити.

— Ні, прошу вас! — благала Полліанна. — Ви неодмінно приходьте! Ви собі не уявляєте, як мені кортить, щоб ви прийшли і щоб…

— Я так зрозуміла, що леді мене не запрошувала, — перервала її дівчина дещо недоброзичливо.

Спалахнувши гнівом, місіс Керю рвучко повернулась, щоб іти геть, але Полліанна встигла вхопити її за рукав і не пускала, одночасно звертаючись до дівчини за прилавком і мало не впадаючи в істерику.

— Вона запросить, неодмінно запросить! Вона теж хоче, щоб ви до нас прийшли! Я точно знаю, що вона сама хоче! Ви собі не уявляєте, яка вона славна, скільки грошей віддає на… всякі благочинні товариства і таке інше!

— Полліанно! — запротестувала місіс Керю.

Вона вже ладна була рушити далі, але заклякла на місці, немов загіпнотизована голосом продавчині, в якому відчувалось презирство і розчарування:

— Ні, ні, я уявляю. Я знаю, як багато ці люди віддають на справу спасіння. Знаю, скільки рук допомоги простягається до тих, що пустились берега. Я знаю, як це добре. Я справді не бачу в цьому нічого поганого. Я тільки іноді дивуюсь, чому ніхто не намагається допомогти дівчатам ще до того, як вони зійдуть на манівці? Чому не влаштовують затишних пансіонатів з книжками, картинами, килимами і музикою для порядних дівчат? Може, тоді було б не так багато… Ой, що це я верзу? — несподівано перервала вона свою мову, обертаючись до молодої жінки, що тримала в руках блакитний бант, запитально дивлячись на продавчиню. — П’ятдесят центів, мем.

Місіс Керю вже не розчула цих слів, прямуючи з Полліанною до виходу.

Розділ 13. Терпіння винагороджується

План був досконалий. Полліанна склала його в лічені хвилини, а тоді виклала місіс Керю. Щоправда, місіс Керю не була в захваті від такого плану і висловила свою думку цілком недвозначно.

— Але я впевнена, що такий план сподобається їм, — висунула свій аргумент Полліанна у відповідь на заперечення місіс Керю. — А головне, нам дуже просто буде цей план здійснити! Ялинка досі прикрашена і стоїть на своєму місці. Під нею бракує подарунків, але ми можемо покласти туди нові. Новий рік дуже скоро. Ви подумайте, як радітиме дівчина! Хіба вам не було б на її місці приємно? Надто, якби перед тим на Різдво у вас нічого не було, крім компресів на ногах і курячої котлети?

— Яка ж ти нестерпна дитина! — насупилась місіс Керю. — Тебе нітрохи не бентежить, що ми навіть не знаємо, як звати ту юну особу.

— Справді, не знаємо! Хіба не дивно, що при цьому я відчуваю, що саму її знаю дуже добре? — радісно дивувалась Полліанна. — Знаєте, ми так гарно з нею побалакали того дня в парку. Вона мені все-все про себе розповіла: як їй самотньо, і як їй видається, що ніде людина не буває такою самотньою, як у галасливому тлумі великого міста, бо інші люди не звертають на тебе уваги… Щоправда, трапився один, який звернув на неї увагу, але вона сказала, що надмірну, і що саме йому не слід би… Дивно, чому вона так сказала, правда? Але в будь-якому разі, коли він прийшов по неї в парк, щоб кудись запросити з собою, вона не пішла. Хоча він був дуже показний… доки розлютився і став лаятись. Люди робляться не такими гарними, коли гніваються, правда? Сьогодні у крамниці одна дама… вона переглядала банти і сказала… вона купу неприємних речей наговорила! То вона теж зробилась негарною, коли почала гніватись і таке казати. Місіс Керю, але ж ви мені дозволите влаштувати ялинку на Новий рік? І запросити дівчину, що продає банти у крамниці? І Джемі. Він уже ліпше почувається, то міг би прийти. Точніше, Джері мав би привезти його у кріслі… Але ж ми однаково хочемо, щоб Джері теж прийшов до нас на ялинку?

— Звісна річ! Як же нам без Джері! — саркастично вигукнула місіс Керю. — Чого взагалі обмежуватись самим тільки Джері? Я впевнена, у нього не бракує друзів, що теж охоче завітали б до нас на ялинку.

— А можна, місіс Керю? — в захваті перервала її Полліанна. — Яка ж ви славна! Ви просто неймовірна! Я так і хотіла…

Місіс Керю аж крекнула від жаху.

— Ні-ні! Полліанно! Я не… — запротестувала вона.

Полліанна, хибно сприйнявши заперечення, стояла на своєму:

— Ні, ні, ви дуже-дуже славна! Ви найліпша у цілому світі! І навіть не думайте заперечувати. Ох, яка славна буде у нас вечірка! Ми запросимо Томі Долака та його сестру Дженні і двох малюків Макдоналдса, і ще трьох дівчат (не знаю, як їх звати), що мешкають під Мерфі, і ще багатьох інших, аби тільки місця