Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Крім того, поряд була Полліанна. Дівчинка зробилась несхожою на себе саму. Вона понуро тинялася будинком, не знаходячи собі місця і ні до чого не виявляючи цікавості.
— Ні-ні, я не хвора, я нормально почуваюсь, — відповідала дівчинка, коли її розпитували про такий дивний для неї стан.
— То в чім же річ?
— Та ні, нічого… Просто я згадала про Джемі… Подумала, у нього немає усіх цих гарних речей: килимів, картин, фіранок…
Те саме повторювалося за обіднім столом. Полліанна геть утратила апетит, але так само заперечувала порушення здоров’я як можливу причину.
— Ні-ні… — сумно зітхала вона. — Просто я не голодна. Чомусь, щойно почну їсти, мені пригадується Джемі… Пам’ятаю, у нього на обід був тільки пончик і булочка. Пригадаю… і їсти не хочеться.
Керуючись почуттям, яке вона сама не до кінця усвідомлювала, місіс Керю вирішила за будь-яку ціну домогтись зміни у настрої дівчинки, і замовила велетенську ялинку, два десятки гірлянд, віночки з гостролиста з червоними ягодами, різдвяні прикраси. Вперше за багато років вітальня сяяла ялинковими оздобами. Планувалась навіть святкова вечірка: місіс Керю запропонувала Полліанні запросити на ялинку напередодні Різдва кількох шкільних подруг.
Знову на місіс Керю чекало розчарування. Хоча Полліанна все приймала з вдячністю, а іноді навіть виявляла щире зацікавлення і навіть хвилювалась, обличчя її залишалося сумним. Тому вечір напередодні Різдва став скоріше сумною подією, ніж радісною. Вигляд прикрашеної ялинки викликав у дівчинки ридання.
— Полліанно, чого ж ти? — вигукнула місіс Керю. — А тепер у чім річ?
— Ні в чім… — схлипувала Полліанна. — Але ялинка така чудова, що я не змогла втриматись. Я подумала, як би вона сподобалась Джемі…
Цього разу місіс Керю урвався терпець.
— Джемі, Джемі! Знай тільки повторюєш! — вигукнула вона. — Полліанно, скільки можна товкмачити про того Джемі? Ти сама знаєш: не моя провина, що він не з нами. Я йому пропонувала переїхати сюди. І зрештою, де твоя славнозвісна гра? Мені здається, саме час її застосувати.
— А я саме й граю, — слабким голосом відказала Полліанна. — Але щось незрозуміле діється. Раніше гра ніколи не справляла на мене такого дивного враження. Розумієте, раніше, коли я знаходила, з чого радіти, я завжди почувалася щасливою. А тепер, через Джемі, я… Ось я радію, що навколо мене килими і картини, що у мене щодня смачна їжа. Але що більше я радію за себе, то прикріше мені робиться за нього. Я ніколи раніше не помічала, щоб гра отак діяла. Не знаю, чому так змінились правила. А ви не знаєте?
Місіс Керю тільки махнула рукою і спересердя відвернулась, не промовивши ні слова.
Але наступного дня після Різдва сталася така дивовижна подія, що Полліанна забула на якусь мить про Джемі.
Почалося все з того, що місіс Керю запросила дівчинку з собою по покупки. І доки жінка вирішувала, який комірець їй більше подобається — атласний чи мереживний, Полліанна помітила неподалік за прилавком особу, що видалась їй знайомою.
Вона якусь мить придивлялась до цієї особи, наморщивши лоба, аж раптом радісно зойкнула і прожогом кинулась уздовж проходу.
— Ой, це ви! — радісно гукнула вона дівчині, що саме виставляла у вітрину лоток з рожевими бантами. — Як я рада вас бачити!
Дівчина повернула до Полліанни голову і здивовано подивилась на неї. Але за мить її сумне обличчя осяяла привітна усмішка.
— То це ти, моя подружко з міського парку?
— Як захопливо, що ви мене пригадали! — зраділа Полліанна. — Хоча у парк ви чомусь більше не приходили. А я завжди на вас чекала.
— Та я не могла. У мене ж робота. Тоді у мене був останній у цьому році вільний вечір, і я… п’ятдесят центів, мем, — перервала вона розмову з Полліанною, відповідаючи на запитання приємної літньої дами про ціну чорно-білого банта.
— П’ятдесят центів, гм… — покрутила дама бант у руках, а розваживши, зітхнула і поклала його на місце. — Гарний, що й казати. Дякую.
Дама рушила далі.
Одразу після неї підійшли дві жваві дівчини і, безнастанно пирхаючи сміхом і жартуючи, вибрали щось із яскраво-червоного оксамиту з блискітками і ще щось мереживне, розцяцьковане штучними трояндами. Весело щебечучи, дівчата пішли, а Полліанна замріяно зітхнула:
— І отаке цілий день? Уявляю собі, як ви задоволені, що обрали цю роботу!
— Задоволена?!
— Звісна річ. Адже це має бути так захопливо: стільки людей! І всі вони такі різні. З кожним ви маєте нагоду побалакати. Ви навіть зобов’язані з ними розмовляти, така ваша робота. Мені це до смаку. Мабуть, я теж стану продавцем, коли виросту. Адже це так славно дивитись, хто що купує!
— «Славно дивитись»?! — обурилась дівчина. — Дитино, якби ти знала хоча б половину всього, що… Один долар, мем, — перервала вона свою мову на півслові, щоб відповісти на сердите запитання якоїсь молодої жінки стосовно ціни ядучо-жовтого оксамитового банта з бісером.
— Можна було б одразу відповісти! — роздратовано зазначила жінка. — Я вже вдруге питаю.
Продавчиня закусила губу:
— Я не почула, мем.
— Це ваші проблеми, міс. У вас така робота, то маєте чути. Вам за це гроші платять. Скільки за отой чорний бант?
— П’ятдесят центів.
— А за синій?
— Один долар.
— Відповідайте, як належить! Бо за грубість я на вас можу і поскаржитись. Покажіть мені лоток з рожевими бантиками.
Стиснувши губи в тонку лінію, продавчиня слухняно дістала з вітрини лоток з рожевими бантами, хоча руки їй помітно тремтіли, а очі видавали прихований гнів і роздратування. Молода клієнтка покрутила в руках кілька бантів і ще кілька разів запитала про ціну кожного з них, а тоді пішла, невдоволено кинувши:
— Нема у вас нічого пристойного!
— То що? — з тремтінням у голосі запитала дівчина за прилавком у Полліанни, яка дивилися на все це, широко розплющивши очі. — Якої ти нині думки про мою роботу? Приємно на все це дивитись?
Полліанна силувано усміхнулась.
— Яка сердита ота жіночка! Але з нею теж по-своєму цікаво. Принаймні ви можете радіти з того, що… що не всі покупці такі, як вона, правильно?
— Може, й так, — дівчина криво посміхнулась. — Але я тобі скажу по-щирості, подружко: ота твоя гра у «знай, радій», про яку ти згадувала у парку, може влаштовувати особисто тебе. Але це не означає, що…
Вона знову не спромоглась закінчити фразу, втомлено відповідаючи на запитання чергової клієнтки:
— П’ятдесят центів, мем.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.