Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А потім взялися і за місто. В Тернополі у власників відібрали завод лакофарб і олії разом з кількома крамницями, ливарно-механічний завод, фабрики: свічкову, меблеву, курильного паперу і гільз…[24] А що робити з власниками та їх родинами? Вони ж потенційні вороги!
1 поїхали ешелони в безкрайній крижаний Сибір, повезли тих, хто міг працювати не лише руками, а й головою, бо такі були непотрібні. Більш за те, вони були небезпечні…
Відсидівши своє на нараді, Скворцов вирішив зайти до крамниці, придбати деякі побутові дрібнички. Коли ще в обласному центрі побуваєш? Біля входу стояла стара, у брудному одязі, з костуром у руці. Пальці… Брудні, з чорними нігтями, покручені хворобою. Сиві пасма волосся вибивалися з-під хустки, яка з’їхала набік.
— Дай пару копійок… Дай пару копійок… — бурмотіла вона. Раптом звела погляд на Скворцова і тицьнула в його бік кострубатим пальцем, — офіцере… Красунчику… Дай пару копійок…
Скворцов вже майже пройшов мимо, хіба чимало таких старцює на вулицях? Кожному давати, ніякої зарплатні не вистачить! Але щось у підсвідомості спрацювало, він поліз у кишеню і дістав монетку. Це були дві копійки. Кинув їх у простягнуту долоню. Божевільна глянула на монетку.
— Офіцере… Дві копійки?
— Так сама же просила пару копеек, я тебя их и дал. Чего тебе ещё?
— Пару копійок? Пару копійок… — божевільна глянула на долоню й зареготала.
Її обличчя збрижилося зморшками, губи відкрили чорні поламані зуби, але погляд… Погляд крижаний, пронизливий, наче вітер у двадцятиградусний мороз, якій січе обличчя твердими та гострими, наче лезо, крижинками. Цей погляд, наче батіг, шмагонув його по душі, і він здригнувся.
— Ты чего? Ведьма… Пошла прочь! — замахнувся на божевільну, а та реготала й реготала, продовжуючи шмагати його своїм страшним поглядом.
— Тьфу ты… Чтобы ты провалилась! Взялась на мою голову… — він таки зайшов у крамницю, але нічого не придбав, так… Наче сховався від божевільної старої.
Над чим вона реготала? А може, над ним? Може, щось побачила на його обличчі? Може, прочитала його подальшу долю? Ця стара, її регіт ще довго не виходили з голови Скворцова, і він, вже їдучи вулицями Тернополя у «емці», яку для поїздки виділив йому Шиманський, злякав водія, пробурмотівши кілька разів:
— Ведьма… Проклятая ведьма…
Вже на виїзді з міста побачив дівчину, яка чимчикувала вздовж шляху в напрямі Кулинців.
— Стой! — раптово наказав водієві, — Подберём девчонку! Чего ей по морозу снег месить? И нам веселее будет! Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!
***
Тим часом у Стасові, в тій самій кімнаті, де колись читала Декалог Марійка, стояли два куми Назар Глинський і Микола Лисевич, ті самі, у яких під аеродром забрали землю, і читали по складах, важко, зупиняючись на кожному слові: Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…
— Василю, — спитав станичного Микола, — а що це за дух такий? Святий, чи що?
— Святий, святий… Український дух, ось який!
— Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї… — Микола глянув на Назара, — нічого собі… Тобто як? До смерті?
— До смерті, Миколо, до смерті.
— Ой, лишенько… Куме, чуєш? До смерті!
— Миколо, — Назар глянув на кума, — тобі ляхи вже обридли?
— Ой, обридли!
— А москалі?
— Ой, куме, обридли по саму зав’язку!
— А вільно пожити бажаєш? Волю… Волю мати бажаєш?
— Бажаю, куме, аж як бажаю…
— Ти вважаєш, що хтось її тобі подарує? Ляхи чи москалі?
Микола почухав потилицю та скривив губи, розмірковуючи над Назаровими словами, і обережно відповів:
— А навряд чи…
— Ото ж бо! А раз розмахнувся, то бий! Зі всієї сили бий! До смерті! Чи своєї, чи чужої… Або не варто розмахувати ся!
— Правильно кажеш, Назаре, до біса правильно, — станичний Василь, Пан Коцький, поклав долоні на плечі кумам, — боротьба триває і буде до самої смерті, поки не здобудемо волю…
І два куми продовжили читання Декалога, по складах, важко, але з вогнем у поглядах…
***
Коли біля неї зупинилася машина чорного кольору, то Марія від несподіванки теж зупинилася. Відчинилися дверцята, і з машини виглянув усміхнений, досить симпатичний офіцер:
— Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!
Вона впізнала того офіцера з першого погляду. Саме він стояв тоді на ґанку церкви у Кулинцях, коли її ледь не схопили енкаведисти. Марія завмерла. Зараз її впізнають і схоплять! Однак офіцер продовжував усміхатися:
— Ну, что же вы? Садитесь!
Виходу не було, та про всяк випадок вона вирішила збрехати:
— Я з Великої Прошеви…
— Ну, туда мы не едем, но до поворота на Стасов довезём. А откуда путь держим? По какой такой причине такая красивая девушка одна по морозу и так далеко?
— Я вчуся… У Тернополі. А оце додому, на вихідний.
— Учёба — хорошее дело! Советской власти грамотные нужны! А на кого учишься?
Марійка не бажала говорити, де вона насправді вчиться, але не знала, що збрехати. Скажеш, що на фельдшера, а раптом у Тернополі на фельдшерів не вчать? А раптом офіцер про це знає? А як потому викручуватися? Тож мусила сказати правду:
— На вчительку вчуся…
— Да ну?! Это здорово!
Офіцер повернув голову, щоб роздивитися майбутню вчительку:
— Быть учительницей — самое полезное дело! Что может быть лучше, чем учить детей? Разве только их рожать!
Марійка зашарілася, офіцер це помітив.
— Чего застеснялась? Рожать — это нормально, ненормально — это не рожать. Замужем?
— Ще ні…
— Это ненадолго. Такая красивая девушка не может долго быть незамужней! Хлопец же есть?
Так за балачками швидко доїхали до повороту на Стасів. Марійка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.
