Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Що з Любком? — це було перше, що Марія запитала в батьків.

— Та нічого, дякувати Богові! Живе в Прохоренків, дурень малий!

— Я до Василя!

— Стривай, доню! Ти хоч щось розкажи, як там і що в тому Тернополі.

— Потім, батьку, за вечерею… Я до Василя!

Василь чекав на її приїзд вдома. Побачив і наче розцвів.

— Марійко… — і, не соромлячись домашніх, вони міцно обнялися й поцілувалися.

— Но-но… — батько поплескав хлопця по спині, — ви ще не побралися! Не дуже тут…

Вони довго не могли наговоритися. Марійка розповідала, що і як у Тернополі, а Василь про те, що сталося за ці п’ять днів у Стасові. А сталося багато чого. Закрили «Просвіту» як «ідеологічно чужу», а замість неї тепер клуб. У будинку все змінили, прибрали портрет Шевченка, а замість нього повісили портрети Сталіна та інших радянських керманичів. Закрили гурток «Пласту», пообіцявши, що буде відкритий фізкультурний гурток при клубі. Але при чому тут фізкультурний гурток? До «Пласту» ще батьки ходили, а що таке фізкультурний гурток? Руками та ногами махати? Кілька родин розкуркулили і кудись вивезли, подейкували, що до Сибіру. їх хати позабирали. В одній розташували пошту, ще в одній — якийсь уповноважений. Кажуть, що він буде заготовляти чи то сіно, чи картоплю.

— Усі чогось чекають, — розповідав Василь, — на жаль, не на добре, а так… Як воно буде надалі?

***

Де ще був Любко тієї ночі, він нікому не сказав, а був він у пічника Василя. Той наче чекав на нього, відчинив двері, нічого не питаючи, подивився з осудом, потім посміхнувся і сказав:

— Ну й дурний ти, Любку!

— Та знаю, вуйку, знаю… Але не зміг стриматися! Холера їх забирай: і ляхів, і москалів! Дали б пожити спокійно!

— А це можливо лише за однієї умови…

— Якої? — з цікавістю запитав Любко.

— Викинути їх звідси, ось якої! Але такими дурними вчинками ти цю мить не наблизиш!

— А якими наблизиш?

— Це складне питання…

Вони просиділи майже годину. Станичний розповідав, розповідав, розповідав, а Любко слухав, слухав, слухав… Так уважно він не слухав ще жодного разу, а коли пічник замовк, Любко встав і сказав:

— Так, вуйку, ви маєте рацію… В першу чергу треба бути розумним! І я хочу долучитися до цієї боротьби!

— Ти добре подумав? Адже у цьому герці можна й голову скласти! А назад шляху не буде! Раз встав на цю стежину, маєш іти нею доостанку!

— Розумію… Доостанку…

— Добре. Я так вважаю, що у Стасові тобі залишатися не можна, однак енкаведисти знайдуть. Тобі треба десь перечекати зо два місяці. Як там з родичами вирішите. їдь, куди батько скаже. А там тебе знайдуть.

— Як? Звідки ви дізнаєтесь, куди я поїхав?

— Та вже дізнаюсь… Йди вже, надіє визвольного руху…

РОЗДІЛ 10

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

БЕРЕЗЕНЬ 1940 РОКУ

Марійка розплющила очі й не зразу второпала, де це вона і що з нею сталося. Це тривало лише якусь мить, а потім все стало на свої місця: отже, вона заміжня жінка, а поруч тихенько похропує її чоловік, Василь Когут. І вона вже не Марія Грицай, а Марія Когут. Ось так… Вчора гуло весілля, гостей було, мабуть, з півсела. Дарували небагаті подарунки, Марійка учора навіть не встигла все розглянути, лише кланялася та посміхалася, дякувала та припрошувала… Василь теж посміхався гостям та дякував, а ще мацав пальцями її поперек, обійнявши Марійку правою рукою за талію. Вона крізь тонку тканину плаття відчувала його жагу, пальці в нього були такими гарячими і трошки тремтіли… Начхати йому було на все це весілля, на гостей, подарунки і все таке інше! Він жадав лише її і жадав так, як може жадати виплекану в нічних мріях кохану стомлений від довгого чекання чоловік.

«Боже, що ж буде далі? — вона думала про першу ніч з острахом, перемішаним з цікавістю, — як же воно буде? А може, буде дуже боляче? Кажуть, буває боляче… Навіть дуже, а все одно, кажуть, що кращого на світі немає…»

І ось усе позаду: гарячі поцілунки, пристрасні обійми, короткий гострий біль унизу живота, коли туди увійшло щось гаряче й велике, важке Василеве дихання і його скрик. А потім вона наче кудись полетіла, тремтячи та задихаючись від величезної незбагненної хвилі, яка накрила її з головою, не залишаючи надії на будь-який порятунок. І було бажання тонути ще і ще у цій хвилі, і не випливати, а поринати в неї все глибше й глибше… Але хвиля прокотилася і зникла, полишивши лише гостре бажання відчути це коротке, але шалене відчуття ще раз… Ні, багато-багато разів!

Вона пригорнулася до Василя.

«Ось значить як воно: бути жінкою! Ось що значить: кохатися! Боже, як добре… Яка ж вона нерозумна, що ще вчора боялася цього…»

— Васильку, Васильку! — прошепотіла чоловікові на вухо, — прокинься, коханий…

— М-м-м… — промугикав той, не в змозі розплющити очі.

— Васильку, я тебе кохаю… — і вони щосили притиснулась до чоловіка.

Хропіння припинилося, Василева рука провела дружині по грудях, і вона завмерла…

Яка там педшкола? Який Тернопіль? Звісно, нікуди більше Марійка не поїхала, і невідомо, що повинно було трапитися, щоб вона таки змінила своє рішення і покинула хоча б на добу коханого! Як голова сільради не буркотів, що вона усі показники йому попсувала, а зробити нічого не міг. Марійка вперлася, не в кайданах же її відсилати? Але в Тернопіль поїхати їй таки довелося. Якось надвечір до Когутів зайшов пічник, начебто поцікавитися, чи не має для нього роботи, а сам підморгнув Марії, мовляв, справа є. Наступного дня вона забігла до станичного.

— Ай, Марійко, якою ж ти ладною стала! Красуня… Наче сонечко повесні!

— Дякую, вуйку! Щось трапилося?

— Ну, не таке вже серйозне. Нам, Марійко, потрібна твоя допомога в Тернополі. Зв’язкова нам там потрібна. Може, хтось із дівчат з педшколи?

Марійка замислилася лише на мить. Вона пригадала своїх подружок по кімнаті Галину та Тетяну.

— Я мешкала в кімнаті з двома дівчатами, Галиною Пе ребийніс та Тетяною Бачинською. Про Тетяну скажу, що вона акуратистка і гарна господиня. Все в неї блищить; наче новеньке, спокійна, завжди з посмішкою… А ось що стосується справи — не знаю, ніколи нічого не