Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

— Та річ у тім, що такі техи я бачив лише, коли служив на

фльоті. Пліткували тоді про борти з енергопоглинальними

обшивками і внутрішньою вентиляцією тепла. Зброя

стратегічного призначення, а не тактичного. Рушій у роботі не

заховаєш, але можна прилетіти на місце і його вимкнути, а всі

викиди тепла зберігати у внутрішніх резервуарах — і тоді тебе не

видно. А енергопоглинальна обшивка не дасть тебе знайти

радарам, ладарам і пасивним сенсорам. Ну і ще навряд чи хтось, окрім військових, міг би накласти лапу на ядерні заряди.

— Ти хочеш сказати, що це зробили марсіянські військові?

Алекс зробив довгий нервовий вдих.

— Якщо таке лайно було в нас, то й земляни працювали б над

таким.

Чоловіки дивилися один на одного крізь вузький прохід між

кріслами, і невимовлені слова пригнічували більше, ніж

перевантаження у десятки g. Зі стегнової кишені свого

скафандра Голден видобув передавач з акумулятором, який

вони підібрали на «Скопулі». Став розбирати його на частини, сподіваючись побачити штамп або герб. Алекс спостерігав —

мовчки, що було зовсім на нього не схоже. Передавач

звичайнісінький — такий можна знайти в радіорубці будь-якого

судна Сонячної системи. Акумулятор — непримітний сірий

паралелепіпед. Алекс простягнув руку, і Голден віддав

акумулятор йому. Пілот зняв пластиковий сірий кожух

і покрутив металевий корпус у руках. Не промовляючи ані

слова, він підніс його денцем до Голденових очей. На чорному

металі — карбований серійний номер, що починався з чотирьох

літер: ФМРК.

Флот Марсіянської Республіки Конґресу.

* * *

готовий. Голден стояв перед камерою, нахиливши голову трохи

вперед.

— Мене звати, — почав він, — Джеймс Голден. Мій корабель,

«Кентербері», щойно знищило військове судно, обладнане

стелс-технологіями. Вони використовували апаратуру, на якій

викарбуваний серійний номер марсіянського флоту. Пакет

даних долучаю.

Розділ шостий. Міллер

Автокар мчав тунелем, але вищання електромотора не було

чутно через сирену. За їхніми спинами лишалися цікаві

перехожі та сморід перегрітих підшипників. Міллер нахилився

вперед на сидінні, ніби таким чином міг прискорити машину. До

відділку лишалося три рівні та приблизно чотири кілометри.

— Ну гаразд, — подав голос Гевлок. — Ти мені вже вибач, але

дечого не можу зрозуміти.

— Що?! — Міллер мав на увазі «що ти верзеш?». Гевлок

прочитав це як «що саме ти не можеш зрозуміти?».

— Водовіз підірвали десь за мільйон кілометрів звідси. Нащо

найвищий рівень тривоги? У наших резервуарах води достатньо

ще на багато місяців, навіть без квотування. І залишається ще

багато водовозів. Через що всі так переполошилися?

Міллер обернувся і подивився просто у вічі напарникові.

Низенький, кремезний. Масивні кістки — подарунок дитинства

у повній земній гравітації. Зовсім як отой мудак із відео. Вони не

розуміють. Якби на місці Голдена опинився Гевлок — він

напевно викинув би точнісінько такого ідіотського, дурнуватого, безвідповідального коника. На мить вони перестали бути

поліціянтами. Перестали бути напарниками. Вони були

поясанином і землянином. Міллер відвів погляд, поки Гевлок не

помітив цю зміну в його очах.

— Отой мудак Голден? Із відео? — уточнив Міллер. — Він

щойно за всіх нас оголосив війну Марсу.

Автокар заклав віраж і покренився — вбудований комп’ютер

змінив маршрут із урахуванням якоїсь заминки у трафіку за пів

кілометра перед ними. Гевлок ухопився за опорне кріплення, намагаючись утримати рівновагу. Вони залетіли на пандус до

наступного рівня; пішоходи розбігалися перед ними, даючи

дорогу.

— Там, де ти виріс, вода, може, й брудна, але вона падає просто

з неба на голову. Повітрям важко дихати, але воно нікуди не

втече, якщо підведе герметизація дверей. А тут усе не так.

— Але ж ми не на тому кораблі. Та й лід нам не настільки

потрібен. Ми не під загрозою.

Міллер зітхнув, приклав руку до чола і заходився терти очні