Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— На хер! На хер! Всі назад! Звільніть місце! На хер!
— На хер! На хер! — весело виспівували молоді турки у відповідь на крики навіженої старої.
— Двадцять! Дев’ятнадцять! — розпочав турецькою зворотний відлік ді-джей, ведучи своїх слухачів останніми секундами 31-го травня 2025-го року.
Дівчина з оголеними грудьми знову кинулася на Стентона; явно мала намір зустріти північ, злившись із ним у поцілунку. Хтозна, може, то був її день народження, і вона вирішила, що Стентон — це подарунок для неї. Він відштовхнув її, та вона лише стрибнула знов, іще несамовитіше, широко розвівши руки і звузивши зіниці. Стрибнула прямісінько у те місце, яке намагалася оборонити МакКласкі. У Ньютонову вартівню.
А там обхопила Стентона за шию. Була сильна і рішуча. Він відчув її губи на своїх, відчув м’ятний смак її помади.
І тут губи зникли. Залишився лише смак.
— Я ж сказала: на хер! — заволав поруч голос МакКласкі. Виголена голова шарпнулася назад, а у повітрі просвистів і врізався прямо їй в обличчя товстий, помережаний вузлуватими венами й усипаний пігментними плямами кулак. Дівчина явно була шокована, з розбитого носа хлюпнула кров. Наступної миті перед ним раптом виникла МакКласкі. Вона обхопила його руками за шию і міцно притислася, вчепилася, прикипіла до нього. Тепер уже він відчував у себе на губах колючі вусики професорки.
— Я з тобою! — закричала вона. — Тримай мене міцно!
— Чотирнадцять! Тринадцять! — виспівував навколо натовп.
— Ви що, здуріли?! — крикнув їй у лице Стентон. — Про ефект метелика пам’ятаєте? Змінити історію може будь-який крок! Чим більший збій, тим менше у нас шансів!
— Я буду обережна. Не дуже махатиму крильцями. Просто хочу побачити в Ковент-Ґардені Дяґілєва.
— Дев’ять! Вісім! — співав натовп.
Тут за МакКласкі з’явилася закривавлена дівчина й обхопила її руками за голову й обличчя, скородячи нігтями по щоках та очах. Стентон відчув, що втрачає рівновагу. За нього чіплялася МакКласкі, в ту вчепилася юна туркеня. Наступної секунди всі троє звалилися одне на одного й на підлогу, мало не позбивавши з ніг людей навколо.
— Шість! П’ять!
Стентон схопився на ноги буквально тієї ж миті. Його ранці стояли там, де він їх і поставив, позначивши місце. Обидві жінки теж намагалися підвестися.
— Три!
Йому треба було тільки ступити крок назад, поміж ранці.
Та тут він побачив, що туди ж намірилася й МакКласкі. На осяяне спалахами прожекторів обличчя професорки збіг якийсь геть нестямний, маніакальний, фанатичний вираз. Знову зметнулися вгору кулаки. В одному був затиснутий ремінь великої шкіряної торби, і вона саме замахувалася нею, готуючись ударити.
Ударити його, Стентона.
Хотіла піти з ним, та в разі потреби готова була йти і без нього.
— Два!
Він таки ступив між свої ранці і згрупувався, чекаючи удару торбою. А тоді зненацька повітря навколо голови МакКласкі вибухнуло осколками битого скла. У світлі стробоскопічних ламп, що миготіли в кутку позаду, ці осколки скидалися на розколиханий ореол із мерехтливих зірок.
Професорка зникла з очей, і Стентон побачив, що за нею стоїть та сама напівгола дівчина-туркеня; з підборіддя на груди їй стікала кров, а в руці вона стискала шийку від розбитої пляшки з-під шампанського.
— Один! З днем народження, Фейзо! — закричав ді-джей. — Mutlu yıllar! З новим роком!
14
Пітьма була безпросвітна.
Порушували її лише відблиски світла прожекторів на вечірці, які ще чіплялися за його засліплену сітківку.
Тиша була гнітюча. Порушувало її лише відлуння трансмузики, яка ще дзвеніла і гупала в нього у вухах.
Якщо він справді покинув час, у якому щойно перебував, осяяло його, то оце дедалі слабше відлуння і гойдливі світлі плями перед очима, — то останні образи і звуки світу та віку, що без сліду зникли з історії. Усі голоси того століття, всі зболені крики та зранені серця. Белькотіння та ревіння. Шепіт і спів. Щезло все. Щезло без жодного сліду.
Від того всесвіту тільки й зосталося, що відголоски натхненої Ібіцою клубної музики та відсвіти світлового шоу. Зосталося зовсім не надовго, потрапивши у полон до його чуттів. І швидко згасало, хоч якусь секунду-дві ще жило. Єдине чуттєве відлуння цілого століття безнастанних старань та прагнень усього людства.
І ще — смак м’ятної губної помади. Той смак залишився теж. А з ним — згадка про доторк дівочих губ.
Невже він таки в іншому світі?
Може, просто деінде у просторі? Застряг десь і ніде, у якійсь химерній місцині між небом і пеклом, заблукав у ньютонівській петлі?
Та ні, це вже дурня якась. Нікуди він не подівся. Хіба що відключився. Або на це збіговисько нагрянула поліція і вимкнула генератор. Тому-то тут і не чути ні звуку. І світла немає.
Але де ж тоді всі?
Стентон відчув, що кулаки у нього мимоволі стиснулися, міцно, аж до болю уп’ялися в долоні нігті. Такого з ним не траплялося ще зроду. Та це, схоже, допомогло дещо зосередитися.
Він наважився озватися і покликав:
— Агов? Професорко? Професорко МакКласкі?
Відповіді не було. Лише тиша ставала дедалі глибшою у міру того, як до неї звикали вуха.
Стентон поволі розтиснув кулаки і відчув, що руки у нього тремтять. Подолавши зусиллям волі тремтіння, він засунув руку в кишеню куртки і витягнув ліхтарик.
Настав момент істини.
Натиснувши на кнопку і спрямувавши промінь світла перед собою, Стентон побачив, що принаймні одна річ залишилася незмінною. Арка у стіні погреба, на тлі якої з-за професорки МакКласкі, що вже падала, виринуло обличчя тієї дівчини, нікуди не поділася. Такий собі затінений альков у цегляній стіні.
Він був у тому самому погребі, що й на кілька секунд раніше.
Але сам-один і, якщо не зважати на ліхтарик, у цілковитій темряві.
Стентон відчув, як звело у нього шлунок, і натужно ковтнув. На мить йому навіть здалося, що його зараз знудить.
Повівши ліхтариком убік, він побачив, що все навколо вкриває товстий, столітній шар пилу. В алькові, де ще якусь хвилину тому в нього на очах цілувалися і вигиналися у танці люди, тепер було повно прадавніх на позір пляшок.
На підлозі зовсім неподалік стояли невелике дерев’яне крісло і столик — обплетені павутиною, трохи погризені щурами. То було те саме, вже не поламане крісло, що його він того дня пополудні спробував був використати як орієнтир.
Того дня пополудні? То коли ж це було — того дня пополудні? Чи за сто одинадцять років у майбутньому? Хоч у такому разі не було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову й знову, Бен Елтон», після закриття браузера.