Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Є лише одне місце на світі, куди він може податися, щоб трохи відчути смак колишнього життя, — ​Морбакка, де знайшов свою дружину. Звичайно, він знає, що морбаккці говорять і думають, що Анна була дуже нещаслива у шлюбі з ним, що він довів її до смерті, та він однаково їздить туди тричі на рік, на найбільші свята, бо інакше йому несила жити.

Срібний дзвоник жалібно дзеленькає, ріже вухо. Унтерофіцер Вакенфельдт огріває свого маленького коника батогом. Життя приносить багато гіркоти, і нікуди від цього не подітися. Хай і кінь розділяє біль зі своїм господарем.

***

Якби не знайшлось іншого способу довідатися про наближення Різдва, морбаккська дітвора здогадалась би про це, почувши, як під’їжджає унтерофіцер фон Вакенфельдт.

Помітивши ще здалеку на алеї його сани, діти шаленіли від радості, бігали будинком, повідомляючи всім новину, виходили на ґанок зустрічати гостя, верещали «добрий день» і «ласкаво просимо», частували коня хлібом, відносили плаский, гаптований квітами, саквояж, у контору, відведену під нічліг унтерофіцерові.

Загалом дивно, що дітвора завжди так радісно зустрічала унтерофіцера фон Вакенфельдта. Він не привозив їм ні подарунків, ні солодощів, але діти, мабуть, вважали, що він наче неодмінний атрибут Різдва, а це вже причина для радості. Добре, хоч вони виявляли радість, бо дорослі, по суті, ігнорували гостя. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса навіть на ґанок не виходили, а лейтенант Лаґерльоф з важким зітханням відкладав місцеву газету «Вермландстіднінґен», вставав з крісла-гойданки і йшов привітатися.

— Ну, ось, ти знову тут, Вакенфельдте, — ​казав він, виходячи на поріг.

Потім трохи розпитував про мандрівку й стан дороги, проводив шваґра в контору, звільняв місце в шухляді своєї шифоньєрки і в одежній шафі. А тоді забирав дітей і залишав гостя на самоті.

З кожним приїздом унтерофіцера фон Вакенфельдта в Морбакку, у лейтенанта оживали спогади про покійну сестру. Анна була найстаршою у родині, піклувалася про нього, коли він був малим, в усьому йому допомагала. Жодну іншу сестру він так не любив, жодною іншою так не пишався. А вона закохалася у такого шалапута, як Вакенфельдт! Анна була гарна й статечна, добра й гідна поваги. Завжди весела й привітна, близьким було легко поруч з нею. Вона докладала неймовірних зусиль для збереження домашнього вогнища. А чоловік лише тринькав гроші. Вона ж не хотіла, щоб рідні довідалися, як їй важко живеться; не хотіла, щоб пропонували допомогу. Ось тому й відійшла в інший світ у віці сорока з хвостиком років.

То була сумна й гірка історія, тож лейтенант не міг приязно ставитися до фон Вакенфельдта, усе в його душі повставало проти цього чоловіка. Він вирушав на довгу прогулянку, щоб улігся смуток.

Десь так само почувалися пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса. З-поміж усіх сестер лейтенанта пані Лаґерльоф найбільше любила Анну, по-справжньому захоплювалася нею. Ніхто не прийняв Анну так сердечно в родині, як вона. Пані Лаґерльоф ніколи не пробачила унтерофіцерові фон Вакенфельдтові, що той заподіяв стільки горя такій чудовій людині.

Мамзель Лувіса дитиною часто гостювала в Вельсетері, у сестри та її чоловіка, тож найліпше знала, як ведеться Анні. Чуючи ім’я «Вакенфельдт», вона відразу згадувала той ранок, коли в Вельсетер прийшли якісь чужаки й вивели зі стайні двох найкращих корів. Анна вибігла з будинку, обурено запитала непрошених гостей, що вони собі дозволяють, а ті цілком спокійно відповіли, що унтерофіцер минулої ночі програв цих корів їхньому господарю. Розлючена сестра досі стояла перед очима мамзель Лувіси. «Він не візьметься за розум, поки не доконає мене», — ​промовила Анна.

Та все ж мамзель Лувіса першою згадувала свої обов’язки господині. Вставала з-за швейного столика, де вишивала й водночас заглядала в розгорнуту книжку в кошику з шитвом, а тоді йшла до кухонних дверей.

— Любонько Майє, — ​начеб вибачливим тоном казала економці. — ​Знову маємо в гостях Вакенфельдта.

— Не розумію, як отой чоловік, який так погано ставився до своєї дружини, сміє приїжджати сюди кожних свят, — ​розгнівано бурчала економка.

— Не виганяти ж його з дому, — ​м’яко заперечувала мамзель Лувіса. — ​Будь така ласкава, Майє, постав каву, щоб він зігрівся з дороги.

— Вічно він з’являється на порозі, коли всі вже покавували, і грубка вистигла, — ​буркотіла економка, ніби й не збираючись зрушити з місця.

Та все ж каву варила, бо трохи згодом покоївку посилали в контору покликати унтерофіцера фон Вакенфельдта у вітальню на каву.

Йдучи подвір’ям, унтерофіцер спирався на ціпок, але залишав його в передпокої, щоб увійти в вітальню молодецьким кроком. Однак мамзель Лувіса, зустрічаючи його, бачила, як важко йому ходити; потискаючи руку, відчувала потворні подагричні вузлаки, а зазирнувши в вічі, лякалася страхітливо збільшеного прооперованого ока. І тоді її гнів зникав. Вона думала, що він уже отримав заслужену покару, доволі з нього.

— Як приємно, що ви змогли завітати до нас на Різдво, — ​через силу казала вона.

Мамзель Лувіса наливала йому кави, і він сідав на своє звичне місце, у кутку між кахельною грубкою і складаним гральним столиком. Скромне місце, проте найтепліше в кімнаті. Унтерофіцер знав, де примоститися.

Фон Вакенфельдт відразу заводив розмову про свою служницю Інґу та її вічні сварки з господарями хутора, де він винаймав житло. Дрібні плітки, як він знав, розважали Лувісу; гість давно завважив, що згодом вона й собі наливала кави й сідала разом з ним на балачку.

Доки вони з мамзель Лувісою кавували, надворі смеркало, і на круглий столик перед диваном ставили лампу. Одразу потому з’являлася пані Лаґерльоф. Вона так і не зуміла побороти свою неприязнь, віталася з гостем стримано. Мовчки потискала руку, сідала й бралася за вишивання.

Унтерофіцер спокійно продовжував бесіду з мамзель Лувісою, однак змінював тему. Починав розповідати про всілякі дивні болячки людей та худоби, які траплялися на хуторі і які йому щастило вилікувати.

Тут уже опір пані Лаґерльоф сходив нанівець, тут вона була у своїй стихії. Пані й оком не встигала зморгнути, як втягувалася у розмову.

Останнім приходив лейтенант Лаґерльоф і всідався в своє улюблене крісло-гойданку. Спочатку теж був похмурим і мовчазним. Але поступово розмова, не знати і як, звертала в інше русло. Мова заходила про давній Карлстад, де народився унтерофіцер і де навчався у школі лейтенант, який з великим задоволення згадував це місто. Говорили й про Стокгольм, і про Емілію Гьоґквіст,