Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

залишаюся голою там, де це найсуттєвіше, і я захихотіла, намагаючись водночас звести докупи загорнуті в шовк боки корсета. Більшість жінок в Ірландії не мала особистих служниць — у цьому я була впевнена. То як вони примудрялися закріплювати ці кляті штуки? Я спромоглася застебнути два верхні гачки в себе під грудьми, а тоді, захекана, потерпаючи від болю, покинула цю конструкцію. Корсет і вогнепальне поранення живота, хай незначне, — не пара. Я повернулася до скрині, сподіваючись відшукати щось таке, що справді зможу вдягнути.

На мене незле сіла біла блуза з широким комірцем і довгими рукавами, страшенно пожмакана й подекуди злегка пожовтіла. Рукави її були трішечки закороткі, та в цілому вона була нічогенька, пишна, а рукав мав такий вигляд, наче й повинен бути на три чверті. Брунатні жакет і спідниця мені були впору, та їхня вовна пахла вологою й нафталіном, і думка про те, щоб бодай ненадовго вдягнути на себе таку одіж, була нестерпна. Я скидалася на неелегантну сестру Мері Поппінс і не могла збагнути, чому перша Енн Ґаллагер обрала колір, який не міг видаватися кращим на ній, ніж на мені, зважаючи на те, що я — її двійник.

Я зняла костюм і блузу й перейшла до наступного предмета.

Обтисла біла сукня з квадратним викотом, лише злегка оздоблена мереживом на подолі і спереду, здавалася небезнадійною. Ще один предмет одягу, розшитий тим самим мереживом, явно був призначений для носіння поверх сукні. Він мав вузькі рукави по лікоть, а по боках розходився, відкриваючи сукню під ним. Обидва предмети одягу мали підперізуватися товстим поясом, і я натягнула сукню-футляр через голову, вдягнулася в тонку накидку й вільно пов’язала пояс на талії, помістивши бант іззаду. Сукня потребувала прасування й доходила мені мало не до щиколоток, але сиділа добре. Я дивилася на своє відображення у видовженому овальному дзеркалі й раптом усвідомила, що в цю сукню була вдягнена моя прабабуся на знімку з Декланом і Томасом. На світлині в моєї прабабусі на голові був білий капелюх із округлими крисами, обвитий квітами. Сукня здалася мені надто святковою для повсякденного носіння, та від того, що я могла назвати щось своїм, мені полегшало на серці. Я відкинула волосся з обличчя й спробувала зібрати його у вузол на потилиці.

У двері стиха постукали, тож я покинула своє волосся й нервово зіщулила оголені пальці ніг на дерев’яній підлозі.

— Заходьте! — гукнула я, відфутболивши корсет в інший бік кімнати. Він залетів під ліжко, і з-під нього з докором визирнула одна пряжка.

— Отже, ти знайшла свої речі, — промовив Томас. Вуста в нього були м’які, а очі — смутні.

Мені здавалося, що я вкотре збрешу, погодившись із тим, що вже володіла ними, тож я привернула увагу до пом’ятої сукні.

— Її треба випрасувати.

— Так… ну, вона довго пролежала у скрині, — мовив він.

Я кивнула й сором’язливо її пригладила.

— Там є ще щось таке, що ти можеш носити? — з болем у голосі спитав Томас.

— Кілька речей, — ухильно відповіла я. Доведеться продати перстень і діамантові «гвіздочки» зі своїх вух. Обійтися вмістом скрині я не могла. Томас явно був із цим згоден.

— Тобі знадобиться не лише та сукня, у якій ти виходила заміж. У ній ти, гадаю, могла б ходити на месу, — замислено сказав він.

— Виходила заміж? — перепитала я, надто здивована, щоб стежити за язиком. Я торкнулася голови, згадавши про капелюх, який був на Енн на світлині. Той знімок на весільний не скидався.

— Цього ти теж не пам’ятаєш? — Томас вражено підвищив голос, а коли я відповіла йому, заперечно хитнувши головою, з його погляду зникла м’якість приємних спогадів. — Енн, то був гарний день. Ви з Декланом були дуже щасливі.

— Я не бачила… у скрині… фати, — здуру пробелькотіла я.

— Ти була у фаті Бріджид. Вона не дуже тобі подобалася. Вона була красива, трохи немодна, але ви з Бріджид… — Томас знизав плечима так, ніби ми вже давно були в кепських стосунках.

Таємницю розкрито. Я глибоко вдихнула й спробувала перехопити Томасів погляд.

— Перевдягнусь у вовняний костюм, — буркнула я, відвернувши погляд і намагаючись змінити тему.

— Не знаю, навіщо Бріджид його зберегла. Ніколи не бачив нічого потворнішого. Але ти маєш рацію. Та сукня не підійде.

— Бріджид каже, що мені треба підстригтися, — сказала я. — Та я воліла б цього не робити. Мені просто потрібно трохи шпильок чи стрічок, і я надам зачісці пристойного вигляду. А ще мені не завадила б допомога із зав’язуванням шнурків на черевичках.

— Розвернися, — наказав Томас.

Я виконала його наказ — засумнівалася, та все ж послухалась, — й охнула: Томас узяв до рук моє волосся й заходився його заплітати, обвиваючи одним пасмом інше, доки не вийшла довга коса. Я так здивувалася, що геть завмерла, знову радіючи, що відчуваю його руки на своєму волоссі. Він зав’язав косу, а тоді закрутив її й кілька разів заколов чимось схожим на шпильки для волосся.

— Готово! — вигукнув Томас.

Я відчула закручений вузол біля основи голови й розвернулася.

— Ти повен несподіванок, Томасе Сміт. Ти носиш у кишенях шпильки для волосся?

Його щоки ледь-ледь порожевіли, зарум’янилися так легко, що я цього не помітила б, якби не стояла так близько й не дивилася на нього так пильно.

— Це мене Бріджид попросила тобі передати. — Він прокашлявся. — У моєї матері завжди було довге волосся. Я тисячу разів бачив, як вона його накручує. Після інсульту вона не могла цього робити, тож інколи за неї це робив я. У мене, може, й не найкраща зачіска вийшла, але якщо ти вдягнеш отой жахливий костюм і потворний капелюх, на твоє волосся ніхто не дивитиметься.

Я засміялась, і його погляд опустився на мою усмішку.

— Сядь, — звелів Томас, показавши на ліжко. Я знову послухалась, і він узявся за черевички.

— А панчіх там немає? — Він крутнув головою в бік скрині.

Я заперечно похитала головою.

— Що ж, ми із цим упораємося, щойно зможемо. Але зараз черевики.

Він опустився навпочіпки, а я просунула стопу в підставлений черевичок. Томас без проблем упорався із застібками на гачках, тримаючи мою стопу біля своїх грудей.

— Тут я тобі не допоможу, — пробурмотів він, поглянувши на корсет, аж надто помітний із його ракурсу.

— Найближчим часом я його не носитиму. У мене ще надто сильні болі, та й усе одно ніхто не зможе цього помітити.

— Так. Гадаю, ніхто не помітить.

Його щоки знову вкрилися рум’янцем, і це збило мене з пантелику. Томас же сам про