Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

— Ти здуріла? Нащо було приходити?

Її погляд був чорний мов ніч, готовий вибухнути від найменшого поруху. Жіночі ревнощі були готові вирватися з жерла вулкану.

— Моєї вини нема, — намагався він пояснити ситуацію, — вона приїхала з власного бажання; я ні про що не знав. Це неприємний сюрприз не лише для тебе!

Але вона й слухати нічого не хотіла, на неї наче затьмарення найшло. Цього лише не вистачало йому, щоб вона привселюдно влаштувала йому сцену й викрила їхній таємний і недозволений зв’язок! Він благав її потерпіти кілька днів, доки його дружина не забереться, і взагалі тут не найкраще місце для розмов, спробуймо не втрачати голову.

— Мені треба йти, небезпечно нам стільки часу бути разом на видноті, — сказав він наостанок і повернувся до кав’ярні.

26

Знову розгорнув газету. Руки зрадницьки тремтіли. Думки переплуталися, він уляпався, потрапив у тенета, а мав же передчуття, бачив, як на обрії згущуються хмари, його життя перетворилося на порохову бочку. Глянув на острів’ян, які сиділи за іншими столиками. Ніхто на нього не звертав уваги. Газета лежала розгорнутою, але рядки танцювали перед очима. Його огорнув морок і він не знав, що переживає зараз: драму чи комедію.

У такому стані його й знайшла дружина. Проходячи, вона чмокнула його в щічку й сіла навпроти, повертаючи Дукареліса назад у реальність. Він подумав, що дійсність наразі є кошмарнішою за будь-яке його нічне жахіття.

— Що з тобою знов? — спитала дружина.

— Нічого, просто задумався. Знаєш, усілякі виробничі напасті...

— Усе буде добре! — обнадійливо сказала вона.

Вона ожила після короткого сну, від блідості не залишилося й сліду, очі лагідно сяяли. Вона підфарбувалася, блакитні тіні і яскрава рожева помада.

— Кави? — запропонував він.

— Ні, я краще пройшлася б!

І ось вони вже прогулюються вуличками селища, на випускаючи одне одного з обіймів, як улітку роблять усі парочки. Марія Дукарелі із захопленням розглядала будинки в традиційному для острівної Греції стилі. Вона зупинилася біля однієї закинутої садиби. На її думку, це було неймовірно! Покошені балки, купи каміння, пташині гнізда в розколинах і дірках, які почали затягатися рослинністю... Колишня велич будинку ще більше проступала в його руїнах... Дукареліс розповів, як у колись споруджували стріху, як в’язали снопи з очерету, робили з фіди конструкції й присипали її землею.

— Фіди? — Це різновид ліванського кедру, що любить сухий морський клімат Кіклад. Колись усі острови були вкриті хвойними лісами. Спосіб, яким збудували ці будинки, — додав він, — не дуже відрізняється від того, яким користувалися в прадавні часи. Майже нічого не змінилося. Світ лишається незмінний.

— Якби хтось узявся та реставрував цю садибу... — мріяла вголос Марія. Її мрійливість викликала в нього посмішку.

Вона почала розпитувати про історію острова. Такий сценарій його влаштовував, він уникав таким чином емоційних рифів і пасток. Відтак розповів про Кофос Лімен античності, показав протоку між Куфонисі та Керосом. Навіть зараз може здатися, що звідти долинає плескіт весел, на які налягають веслярі, долу опустивши очі, ритмічно дихаючи[20]. Потім перейшов до римської епохи — «біля селища були знайдені руїни римської вілли», а в стіні одного будинку виявили уламок від статуї, яка була римською копією. Потім коротко пройшовся по візантійській добі, згадав окремий період латинського панування після падіння Константинополя в 1204 році, зрештою дійшовши до захоплення Кіклад османами в 1537. З того часу острів уподобали пірати, перетворивши його на форпост для своїх нападів. Навіть зараз флотилія рибальських човнів усіх типів, якими володіють місцеві, переважає за кількістю будь-який інший острів Егеїди. Яблуко падає біля яблуні!

— А чому ти не розповідаєш про останки... Кассіопи, ви ж так її називаєте?

— Тому що про неї небагато відомо. Ми чекаємо результатів експертизи в лабораторії...

27

Дукареліс зрештою привів дружину й на місце розкопок. Та зі сміхом казала, що неодмінно має побачити на власні очі «місце злочину». Він умостився на каменюці, яка спершу видалася нестерпно розпеченою, але він вигляду не подав і почав розповідь. Перед ними розпростерся чарівний вид Порі, затоки із золотистими пляжами, навпроти якої темнів масив Аморгоса, а біля нього — Донуса, що, здавалося, у ту саму мить випірнув з морських глибин. На шляху додому вони спустилися на узбережжя, перевдяглися в плавки та поплавали. Потім довго лежали на піску. Вологе тіло дружини блищало й скидалося на біле сяйво, адже вкрите шаром одягу весь рік, лише зараз підставляло себе сонцю. На узбережжі вони були самі, їхня дихання тонуло в шумі хвиль та вітру. Певно, саме такими й були Гомерові береги[21]. Їй закортіло скинути з себе купальник, лишитися оголеною, щоб повністю відчути в собі первісну сутність людини, яка на цьому безлюдді скидає з себе машкару культури. Дукареліс, навпаки, занервував, скочив на ноги, роззираючись навкруги.

— Що ти робиш? Зовсім здуріла?

— Але тут же нема ні душі, — з вибачальним тоном відповіла вона, однак бажання злитися з первісним світом було зіпсоване. Вона пригорнулася до нього й провела рукою по грудях, помітивши, що й там волосся починає сивіти. Над ними промайнув сапсан і почав гасати в повітрі. На заході сонця вони рушили додому, лишаючи за собою нетривкі сліди на піску. На довколишніх дюнах, що збігали до моря, розцвіли панкрації.

— Знаєш, колись панкрації росли по всій Егеїді. Стародавні греки вважали їх символом довершеності. Ми називаємо їх морським крином, а біологія знає під назвою pancratium maritimum. Вони є на знаменитих давніх фресках, знайдених на Санторині, символізують пробудження весни.

Марія Дукарелі нахилилася й понюхала квітку. У неї був ніжний аромат. Дукарелісу дружина видалася схожою на збирачку панкрацій з тієї доісторичної фрески.

28

Марія Дукарелі вешталася узбережжями, теревенила з бабусями, що сиділи на стільчиках у провулках, просиджувала годинами в кав’ярні над книгою, яку привезла почитати під час відпустки. У легкому парео, купальнику та брилі, з поглядом, схованим за сонячними окулярами, вона швидко здобула популярність серед місцевих. Її чоловік пропадав на розкопках, що тонули в тоннах пилу під нещадним егейським сонцем. По обіді він ледь приповзав до себе в номер. А ближче до вечора брався за складання детальних описів, пане професоре, та каталогізацію знахідок, очистку й реставрацію уламків глечиків. Пізнього вечора вони вибиралися повечеряти, умощувалися за столиком над морем, курили,