Читати книгу - "Зачароване життя"

— Що вам треба? — нервово запитала Джанет.

— Зараз я вам розкажу, — промовив містер Беслем.

Він скинув плащ і повільно почав нишпорити у кишенях своїх чудернацьких штанів.

— Нам час іти на ланч, — сказав Кет.

— Майте терпіння, юний джентльмене, — сказав містер Беслем.

Він простяг свою бліду, брудну руку до Джанет. У ній щось виблискувало.

— Ось візьміть.

— Це сережки моєї матері, — сказав Кет із подивом, ну і звичайно, щоб допомогти Джанет. — Як вони у вас опинилися?

— Ваша сестра мені їх віддала, щоб розрахуватися за драконячу кров, — сказав містер Беслем. — Не сумніваюся, що ви віддали їх мені цілком щиро, юна леді, але вони мені не потрібні.

— Чому? — запитала Джанет.

— Мені здається… Тобто, я впевнений, що це справжні діаманти, — сказав містер Беслем. — Але ви ніколи не говорили мені, що вони зачаровані, еге ж? На них накладене сильне закляття, щоб вберегти їх від крадіжки. Закляття, яке супроводжується гучним криком. Цілу ніч вони репетували: «Я належу Керолайн Чант». А сьогодні вранці я загорнув їх у ковдру і повіз до знайомого продавця. Але він не захотів навіть торкатися до них. Тож заберіть ці сережки назад, юна леді. І заплатіть мені за покупку п’ятдесят п’ять фунтів.

Джанет ковтнула слину. Те саме зробив і Кет.

— Мені дуже прикро, — сказала Джанет. — Повірте мені, я нічого про це не знала. Але… на жаль, я не маю жодного джерела прибутку. А ви не можете зняти закляття?

— І потрапити під слідство? — запитав містер Беслем. — Це дуже сильне закляття, я не брешу вам.

— Тоді чому вони зараз мовчать? — запитав Кет.

— За кого ви мене маєте??? Уявіть, що я сиджу між шматками баранини і кричу, що належу родині Чант! Знайомий чарівник позичив мені трохи відповідного закляття, але попередив: «Ці крики втихомиряться всього на годину. Це справді дуже сильні чари. Якщо ти хочеш позбутися їх назавжди, тобі треба звертатися до справжнього чарівника. І цей візит коштуватиме тобі не менше, аніж коштують сережки. До того ж тобі доведеться відповісти на чимало запитань». Чарівники — могутні люди, юна леді. Тому я й сиджу тут, у кущах, наляканий до смерті, і боюся, що зовсім скоро дія закляття закінчиться, а ви мені розповідаєте, що у вас нічого немає. Заберіть собі ті трикляті сережки і віддайте мені хоч трохи грошенят!

Джанет нервово глянула на Кета. Хлопець зітхнув і поліз у кишеню. Звідти витяг півкрони й простяг їх містерові Беслему.

Гість відсахнувся від них, на його обличчі з’явився скривджений, страдницький вираз, як у святого Бернарда, коли його шмагали.

— Я прошу в тебе п’ятдесят п’ять фунтів, а ти мені даєш півкрони! Сину, ти хочеш посміятися з мене?

— Це все, що у нас зараз є, — сказав Кет. — Але щотижня ми одержуємо по півкрони. Якщо щоразу віддаватимемо їх вам, то сплатимо вам усю суму боргу… — Він подумки зробив швидкі підрахунки: «Десять шилінгів на тиждень, п’ятдесят два тижні в році, двадцять шість фунтів за рік». — Всього за два роки.

Два роки без грошей здавалися для Кета фантастично тривалим часом. Але містер Беслем дістав для Ґвендолен драконячу кров і було б несправедливим з ним не розрахуватися. Проте старий продавець видавався ще більш ображеним, ніж досі. Він відвернувся від Кета й Джанет і засмучено подивився на мури замку.

— Ти живеш у такому замку й говориш мені, що зможеш віддавати лише десять шилінгів на тиждень. Не намагайся мене ошукати! Ти ніколи не зможеш щось заробити, якщо так мислитимеш.

— Але ми справді не маємо грошей, — запротестував Кет.

— Думаю, ти зможеш їх знайти, юний джентльмене, — сказав містер Беслем. — Я ж небагато прошу. Усього лише двадцять фунтів за послуги, включно з десятьма відсотками, та ціну закляття, яке тимчасово скасувало чари. Для тебе це не так багато.

— Ви ж чудово знаєте — це для нас неможливо, — обурено сказала Джанет. — Краще залиште собі ці сережки. Вашому опудалу кроля воно дуже пасуватиме.

Містер Беслем розгнівано зиркнув на неї. У цей момент з його закритої долоні почувся тоненький співучий голосок. Там були сережки Ґвендолен. Спів наразі надто слабкий, аби Кет міг розчути окремі слова, але це свідчило, що містер Беслем не брехав. Його погляд став менш гнівним. Зараз він був схожим на гончака, що взяв слід. Він розкрив кулак, сережки прослизнули між пальцями й впали на гравій біля ніг Кета.

— Нехай вони тут лежать, — сказав він, — поки ви їх не заберете. А вам, юна леді, я хотів би нагадати, що застосування драконячої крові суперечить законодавству й заборонене. Я пішов вам назустріч. Але ви мене обдурили. Отож мені потрібні двадцять фунтів до наступної середи. Ви маєте достатньо часу, аби їх роздобути. Якщо ж ні, то у середу ввечері я повідомлю Крестомансі, що ви виманили у мене порцію драконячої крові. А коли він про це дізнається, юна леді, ви не відкупитеся від мене ні двадцятьма тисячами фунтів, ані навіть золотою тіарою.

— А якщо ми повернемо вам драконячу кров? — у розпачі запитав Кет.

Ґвендолен, звичайно, забрала драконячу кров із собою, але величезний глек, наповнений нею по вінця, стояв у майстерні містера Сондерса.

— А що я робитиму з драконячою кров’ю, сину? — запитав містер Беслем. — Я не чаклун. Я лише бідний постачальник, а в цій місцевості немає попиту на драконячу кров. Мені потрібні гроші. Ви мені повернете двадцять фунтів до наступної середи! І глядіть, не забудьте!

Примруживши очі, він уклонився їм і з єхидною посмішкою зник у рододендронах. У тиші було чути його кроки. Він йшов геть.

— Який бридкий старигань! — сказала Джанет схвильованим пошептом. — Шкода, що я не справжня Ґвендолен. Я б його перетворила на вуховертку з чотирма вухами. Пхе!

Вона нахилилася й підібрала сережки з гравію. Повітря біля дверей одразу задзвеніло високими, співучими голосами:

— Я належу Керолайн Чант! Я належу Керолайн Чант!

— О, Господи! — сказала Джанет. — Вони все знають.

— Віддай їх мені, — попросив Кет. — Швидше. Хтось почує.

Джанет переклала сережки в долоню Кетові. Голоси відразу замовкли.

— Я ніяк не можу звикнути до всієї цієї магії, — сказала Джанет. — Кете, що мені робити? Як я зможу заплатити тому жахливому стариганю?

— Треба знайти у замку якусь цінну річ і продати її. У кінці села є крамниця, де скупляють непотріб. А зараз ходімо. Нам треба встигнути на ланч.

Дівчата-служниці вже поставили тарілки з тушкованим м’ясом та галушками на стіл.

— О, дивись, — сказала Джанет, щоб хоч якось відволіктися. — Ситний ланч. Як приємно!

Мері подивилася на них обох і вийшла з кімнати, не промовивши ані слова. Джулія й собі глянула на них із не меншим осудом. А коли Джанет сіла перед своєю тарілкою з тушкованим м’ясом, Джулія дістала з рукава вже зав’язану вузлом хусточку й поклала її собі на коліна. У цей час Джанет якраз настромила галушку на виделку. Виделка застряла, бо насправді галушка виявилася білою каменюкою, що плавала з двома іншими в густій багнюці. Джанет дбайливо поклала свою виделку з настромленою на неї каменюкою й ніж навхрест на тарілці. Вона намагалася стримувати себе, але якоїсь миті втратила контроль і стала подібна на дуже розлючену Ґвендолен.

— Я була дуже голодна, — сказала вона.

Джулія посміхнулася.

— Який жаль, —