Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Піти я піду на гауптвахту, але слухала я не тебе, годувальнику. За оцими ось дружками стежила.
— А я що, сліпий і глухий, сам не бачу, не чую?
— Та воно-то так, батьку й благодійнику, але двоє вух добре, а четверо краще.
Сетура подумав, потер долонею підборіддя й сказав:
— Гаразд. На гауптвахту не йди. Прощаю. А зайди лишень до Кокінашвілі й так ненароком, теревенячи з Пелагеєю, скажи, що сьогодні вранці Спиридона Суланджіа покарали за те, що він про Архипа негарно говорив і Колпінов доніс на нього Табагарі. Повтори!
Упала стара на коліна, і не можна сказати, що проспівала — язик у цієї відьми в горлянку провалювався,— але виразною скоромовкою відрапортувала молитву, написану Какошкою-дяком. Устала, повторила завдання свого благодійника і — круть, але не дійшла двох кроків до дверей, як її зупинив Сетура.
— Якщо Пелагеї Кокінашвілі не буде дома, зайди до Колпінових і Терезі теж ніби між іншим шепни, що на Спиридона Суланджіа капнув Табагарі Кокінашвілі. Що так, що інак — однаково. Іди!
Сетура дочекався, коли в коридорі стихла Топанина човганина, й мовив:
— Поки людина сама й нікому не довіряє, вона може принести користь і собі, й іншим, а як пішла на відвертість — путящого від неї не жди. В будь-яке паскудство може вплутатися. Лихо на себе накличе. Збоку як подивитися, недобре змушувати людей обмовляти одне одного. Чи не так? А насправді я їм добру послугу роблю: як не довірятимуть вони одне одному, житимуть кожен сам по собі, то обминуть їх і злі наміри, й погані вчинки. Господи, і за віщо мені така кара — викручуюся, хитрую, мучуся. Але добра без страждань не зазнаєш. Почнеш себе жаліти — вважай, усе пропало... Ну, за третє євангеліє...
— Третє євангеліє було вже! — нагадав я Сетурі.
— Ні, за третє не пили! А чому не їсте? Чи мій хліб-сіль не до смаку?
Сперечатися було ні до чого, ми й по п’ятій випили за євангеліє від Луки. Іншого тосту, негідник, визнавати не хотів. Ображався, коли відмовлялися від питва чи їжі, соромив — щоб він пропав. Не пам’ятаю, скільки ми випили, коли Сетура підвівся й сказав:
— Якщо гості бажають, покажу вам моє діло і як люди мої добувають хліб насущний.
Дата кивнув головою — бажають. Та й мені після всіх Сетуриних розмов хотілося поглянути, де і як трудяться його люди.
Ішли недовго й зупинилися край глибокого яру. Сетура тицьнув пальцем на провал, що чорнів на кам’янистому схилі яру на тому боці. То була копальня, де працювали Сетурині люди.
— Тунель прокопали вже сажнів на двісті,— пояснив Сетура,— довбають знизу вгору, землю виносять на спині. Тут скрізь така земля. Працювати, звичайно, важко, та коли людина добуває собі на прожиття без особливого зусилля, вона псується. Коли пиряти доводиться з такої глибини — таку роботу полюбиш. Ви знаєте, що таке любов? У що працю й турботу вкладеш, до того в тебе й любов. Кволе й немічне дитя мати любить більше, бо більше праці йому віддала. Та самою любов’ю тут не відбудешся. Що потрібно, щоб людина була щаслива? Найперше — голод. Не морити, звичайно, голодом, але й надмірної ситості не допускати. А друге — страх. Страх породжує любов. Фіміам і молитви теж потрібні для любові. Обожнює — значить боїться. Що ще потрібне народові для щастя? Здоров’я. А здоровими люди будуть тоді, коли не дати їм розслабитися й занепасти духом. Напруження — необхідне. І ще одно — людині треба надіятися. Надія! Її слід вигадати для людей. Коли народ має надію, він нічого зайвого собі не дозволить. Своїм людям надію я вигадав сам. Ходімо, побачите, яку надію вигадав я своїм людям.
Сетура звернув з дороги, і ми підійшли до колодязя. Біля колодязя стояв стовп з дзвоном. До серця дзвона прив’язано мотузок, кінець якого був спущений у колодязь. У колодязі сидів чоловік і тримав той кінець. Води в колодязі не було.
— Це ж той карлик, якого Табагарі разом з іншими вів на роботу! — впізнав я.
— Еге, той самий. Я йому плачу двадцять п’ять копійок на день,— сказав Сетура.— Він глухонімий.
— І що, отак і сидить з ранку до вечора й тримає в руці мотузок? — спитав Дата.
— Авжеж, отак сидить і тримає.
— А що він тут робить, цей неборака? — спитав я, заглянувши в глибокий колодязь, в якому не було води.
Надію, Мосе-друзяко, надію для отих людей! — Сетура кивнув на копальню на тому боці яру.
— Слухай, на бога небесного вже ніхто не надіється, а кому спаде на думку надіятися на цю потвору в колодязі?
— Справа в мене тут поставлена надійно. Зараз зрозумієте. Ті, хто копає в печері, надіються, що тунель приведе їх сюди, в цей колодязь...
— Стривай, Архипе,— не втримавсь я,— ти ж казав, що продовбують тунель знизу вгору й відходять звідси все далі?!
— Казав, ну то й що?
— А те, що коли ця твоя дірка йде все далі від колодязя і все вгору, то як же їй вийти сюди?
— Нікуди вона не вийде, ні вгору, ні в колодязь. Стоїть гора, як і стояла, і вони в ній кружлятимуть,— мовив Сетура.
— А люди про це знають?
— Знають, додуматися до цього неважко. От вони й метикують: коли до цього так легко своїм розумом дійти, значить, насправді все не так, як їм здається. Не пішов би Сетура, думають вони, на такий простенький обман. Вийде тунель у колодязь. Неодмінно.
— А дзвін і карлик навіщо ж тоді в колодязі? — спитав Туташхіа Сетуру.
— Карлика звати Зебо. Він — юродивий, і його вважають за віщуна. Кажуть, як тільки тунель підійде до колодязя на сто сажнів, Зебо почує і враз ударить у дзвін. Коли б ви знали, як вони того дзвона ждуть! Увесь час напоготові. Збираюся добавити їм хоч трошки, але треба подивитися, як справи підуть. Краще нову надію вигадати, ніж заробіток збільшити. Це буде певніше, та ось вигадати не так і просто.
Дата Туташхіа пирснув сміхом, затуляючи долонею рота, щоб хазяїн не побачив і не образився.
Я зазирнув у колодязь. Карлик раз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.
