Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

У пам'яті спливла перша зустріч з роботом, що змінився, і я мимоволі здригнувся. Добре, що це був звичайний переробник сміття. А якби такі зміни сталися з бойовою машиною? Гасіть світло…

Адмірал наче прочитав мої думки.

— Ну, і на завершення, пропоную тобі засвоїти короткий курс робототехніки. Навчальний кристал Ка-Гор встановить в бортовий комп'ютер флаєра, і ти зможеш вивчити матеріали, поки летітимеш назад на Землю. Ну, а тепер… Коли зі справами покінчено… Пропоную нарешті пообідати.

Адмірал вказав очима на стіл, щільно заставлений різноманітним посудом, наповненим вперше баченими мною стравами. Що означає глибоке занурення у проблеми — навіть не помітив, коли його сервірували.

— Приємного апетиту, Лео-Нід. Метаболізм землян врахований, тому можеш сміливо пробувати все.

Незважаючи на екзотичність страв та незвичний смак, обід я запам'ятав погано. Занадто багато всього навалилося. Відчуття, ніби невидимий стою поруч із макетом власного тіла, і поки воно насичується, не забуваючи робити відповідне обличчя і сипати компліментами, щоб потішити господарів, я справжній тим часом занурений у думки, намагаючись якось систематизувати і розкласти все по поличках. Не для зручності, а для наочності. Щоб побачити які з них заповнені, а які порожні та потребують додаткових зусиль. Але, як водиться, коли ти про щось надто вперто думаєш, думка пустотливо вислизає. Як дівчина, що поманила усмішкою, поглядом і жестом, а потім зі сміхом відбігає і не дається до рук. Але з дівчатами простіше — така гра лише кров розбурхує та азарт підігріває, а від невловимих думок — роздратування та головний біль.

Процедура прощання пройшла теж повз увагу. Залишивши лише розмиті фрази, якісь незначні емоції та міцний потиск рук. Втім, не дивно. Друзям ми не стали, і при цьому чудово розуміли, що бачимося вперше і востаннє.

Тож я прийшов до тями вже сидячи в кріслі десантного модуля.

Взагалі я розраховував, що на Землю полечу вже на своєму транспорті, але виявилося, що перш ніж передати його мені, Хантер хочуть провести останній техогляд, щоб забезпечити максимально можливий термін експлуатації. І Ка-Гор люб'язно погодився доставити мене назад.

«Вітаємо! — система ніби чекала, доки я опинюся на самоті. — Ви виконали завдання «Добийтеся прихильності адмірала Бо-Гора, заручіться його підтримкою та отримайте від Хантерів усю можливу допомогу». Ваші характеристики Переконання, Інтелект, Лідерство підвищено на +1. Ви отримуєте додаткову нагороду – 2000 пунктів досвіду».

Ось так? Відверто кажучи чекав чогось більшого… Втім, дарованому коневі в зуби не дивляться. Досвід також добре. Швидше новий рівень отримаю.

Насамперед, щойно сів у крісло, дістав, отриманий від адмірала інформаційний кристал. Невеликий шестикутник із прозорого матеріалу, схожого на бурштин. Приклав його до скроні плоскою стороною і двічі натиснув на опуклу частину.

Світ закрутився, закружляв, а за мить я опинився у кабіні легкого катера. Тільки тепер всі написи на пульті управління були зроблені зрозумілою мовою. А при торканні будь-якого з них, у голові починав бриніти приємний жіночий голос, пояснюючи, що це таке і як ним користуватися.

Загалом через сорок хвилин, коли модуль торкнувся поверхні планети поряд з моїм будинком, я вже дещо розумів у пілотуванні. Практики, звичайно, нуль, але й не порівняти з тим моїм першим польотом, коли тільки позамежне везіння і страх, що мобілізував усі відчуття, допомогли мені підняти в повітря флаєр Ха-Ксіна.

— Прощавай, Лео-Нід. Щиро бажаю тобі удачі. І, не обіцяю, але намагатимусь вмовити батька, ще трохи додати до того списку, який вже затверджено. Думаю, він не відмовить синові.

— Дякую, Ка-Гор. Я радий, що не вбив тебе тієї ночі.

— Я теж, — вишкірив ікла інопланетянин. — Ми вже точно не побачимось, але я сподіваюся, що наші види колись разом підкорюватимуть Космос.

Ка-Гор полетів, а я рушив до будинку, на порозі якого, з тривогою в очах, на мене чекала Сашка.

— Ти чого? — обійняв дівчину. — Усе гаразд.

— Та ось, думаю… — притулилася щільніше та. — Наступного разу на тебе чекати вже на власному зорельоті?

— Не буде більше жодних зорельотів… — машинально промимрив я. — Усе скінчилося. Хантери відлітають. Але й не помилилася. Власний флаєр у нас таки буде.

— Так, — відсторонилася Сашка. — Ти вмієш здивувати дівчину. А я думала, що сама зможу тобі сюрприз зробити.

— Сподіваюся, приємний? — поглянув я на неї уважніше, і Сашка, не витримавши, відвела погляд. — Тому що складнощів і проблем у мене і так вище за комин.

— Ну як тобі сказати? — дівчина знизала плечима. — Можливо так. Може, не дуже. Сам вирішиш.

— Щось я вже почав хвилюватися? Пан поліцмейстер приїжджав? Знов у нього на нас якісь грандіозні плани.

— Ні, це не Касперський. Але... Ай, чого даремно ворожити. Заходь, вона в будинку…

— Вона? — перепитав я. — Гей, я не зрозумів?

Але Горобчик вже відчинила двері і пурхнула всередину. Так що нічого не залишалося, як піти за нею. Назустріч сюрпризові…