Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

     Аліна.

     Зачинила за собою двері свого помешкання й завмерла, вслухаючись в тишу. Отже на дзвінок все ж таки не відповів. 

     Ловлю себе на думці, що в цей момент тішуся неначе дитина. 

    Може й краще, що межа досі не перетнута. Що ми обидвоє ходимо по тонкому краю, до кінця не розуміючи до чого призведе ця наша гра. Хто ми один для одного? Та чи влаштує нас “зупинка” виключно на доброчесному сусідстві й  нарешті вкладене перемир’я! Ну а що? Я  такий варіант теж не виключаю!

    Як і розумію те, що ця ворожнеча й додає добрячу порцію “перця”, а присутність третіх осіб ще більше підігріває ситуацію, аж до розпеченого вугілля. 

     Він хоче мене поцілувати… 

     Це бажання не сплутати ні з чим іншим. 

     І ця жага вже давно не цікавість, не злість чи бажання помсти, не парі, не гра. Можливо Арт єдиний зараз з мого оточення, хто справді не грає. 

    Знову затамувала подих прислухаючись. З-за стінки залунав приємний чоловічий баритон під гітару.

Now hush, little baby, don't you cry

Everything's gonna be alright

Stiffen that upper lip up, little lady, I told ya

Daddy's here to hold ya through the night…

     Від цього голосу мурахи по шкірі, як власне і від самого виконавця пісні. 

     Чи розумію я що вже попалася? Так! Та ще є примарна ілюзія, що маю вибір! Ще можу пограти з “хижаком”, вдаючи те, що не розумію ситуації в яку потрапила, як і те, що вже давно на його гачку. 

      Все ще можу переграти ситуацію і змусити жадати мене з такою силою, щоб у нього знесло дах! Головне - вчасно втримати свій! 

      А тепер вже мій телефон ожив. 

      Сестричка!

- Привіт! - почулося в слухавці.

- Привітики! - Відізвалася.

- Я щось таке зробила… - Почала Ніка й затихла, чую лише глибоке сопіння.

- Давай, зізнавайся! - Поквапила її бо самій кортить дізнатися, що можна було такого вичудити, щоб боятися про це сказати.

- Я… 

- Ніко-о! - Починаю втрачати терпіння.

- Показала твою з Артом фотку Інці! 

- Ти що зробила? - Перепитала. - Ні! Стоп! Лише не розумію для чого?!

    Зважаючи на те, що Інка живе в сусідньому під'їзді батьківського будинку, перетнутися їм було зовсім не складно.

- Проба-а-ач! - Затягнула свою пісню Вероніка. - Я не змогла втриматися. Вона спровокувала мене!

- І як же ж! - Не можу сказати, що не вірю в слова сестрички, але хочу скласти для себе цей пазл.

- Перестріла мене біля будинку. Почала вихвалятися обручкою, наче я її в інсті не розгледіла, потім дістала з коробки фату. 

- То й що такого? 

- Як? Ти ж моя сестра! От і не втрималася! Сказала тій, що Ілля зробив тобі величезну послугу, вчасно позбавив твоє життя своєї огидної присутності, а інакше б ти так і не зустріла своє справжнє кохання - Арта!

- Так і сказала? - Збожеволіти можна, ну і сестричка, ще та штучка.

- Звичайно! Але Інка почала ображати нас і сказала, що я це все вигадала! От і показала Ваше фото, спостерігаючи з насолодою, як витяглося її обличчя від заздрощів і злості! 

- Ніко, будь ласка, не роби більше нічого схожого. Яке тобі діло до них, хай роблять що хочуть?! Єдине, що хоч якось виправдовує твій вчинок - те, що вона перша тебе спровокувала. Все!

- Ти ще сердишся? - Тремтячим від емоцій голосом запитала вона.

- Ні! - Поспішила заспокоїти сестричку. 

- То з Артом приїдете на мамин юбілей? 

- І мама вже знає? - Я аж підскочила.

- Так вийшло! - Вона зітхнула. 

- Боже! Ніко! Ти плакат на в'їзді в місто з нашим фото замовила? 

- То вже не я! Інка напевно своїй маман пробовкалася, а та по сусідам пройшлася, бо увечері батьки вже мене притисли до стіни і змусили зізнатися!

- Фух! - Тільки й змогла видати. 

     Оце вже історія! Як тепер викручуватися з неї. Одне діло коли про наші недостосунки знала лише Ніка, інше діло батьки та ще піввулиці в додачу… 

      Арт.

      Починаю вже потрошку скаженіти від того, що чергова перешкода завадила мені поцілувати Аліну. 

     Якщо на початках це бажання було підігріте цікавістю, певним фліртом, то зараз вже до болю важко, коли тебе ось так динамлять, і вислизають наче пісок скрізь твої пальці. А я знову й знову ловлю вітер та обіцяю собі, що наступного разу вона не втече!

    Взяв до рук гітару, уявляючи геть іншу картинку, пальці повільно перебирають струни, наче пестять…

    Збожеволіти!

    От і Аліна - міс рожева піжама! 

     Лишається здогадуватися, яка ж ти на смак…

     Та присягаюся, скоро про це дізнаюся!