Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

— У людей коротка пам'ять, — сказав Марк.

— Тому людям про те, що сталося, постійно нагадують, але вони все одно перестають вірити, — сумно сказав Каяр. — Напевно, навіть якщо більшості наших сучасників показати живого носія божественної сутності, вони вірити не стануть. І це сумно.

— Так, ми всі помремо, — похмуро сказала Ліїн і вийшла, на прощання грюкнувши дверима.

Схоже, цим конкретним чоловікам взагалі не можна пити. Їх тягне на філософію та безглузді жарти. І як добре заспівали, доповнюють сказане одне одним. Напевно вони всі вчилися разом і дружать з тих пір. І через цю трійцю свого часу вили і вчителі, і інші учні.

— Щоб вас дракон зжер, — насамкінець сказала дверям Ліїн і гордо пішла, так і не дочекавшись мерзенного хихикання в спину.

Хоча паростки сумнівів ці змії в неї заронили. І тепер їй напевно снитимуться кошмари про те, що хтось пробиває збудовану богами стіну і звідти лізуть демони.

— Зрештою, що то за боги, якщо їхні стіни можуть зруйнувати прості смертні? — запитала сама у себе Ліїн. — І що за носії сутності? Ким вони збиралися мене лякати?

Вона озирнулася, але ні хлопчика, ні Айдека за спиною не виявила, тому питання ставити було нікому.

Довелося так йти. А потім читати перед сном пригоди бравого адмірала в жіночих ліжках. Дуже веселі та життєстверджуючі пригоди, треба сказати. Правильний був адмірал, не те що молодий синьоокий капітан.

— Сподіваюся змій ніколи адміралом не стане, — сказала Ліїн, лягаючи спати.

І, мабуть, тому їй наснився Велівера в адміральському кітелі.

***